ж їхати далі. Я мушу квапитись…
– Тоді я лишаюсь тут, – і пані Роксолана почала якнайвигідніше вмощуватись на тремтячих руках Михайлика, лукаво й звабно блимаючи на нього знизу. – Попоноси хоч ти мене, Кохайлику, чи як там тебе звуть…
– Його звуть Михайликом, – сказала мама.
10
– Кохайлик, Кохайлик, – шепотіла Роксолана, припадаючи до його широких і твердих грудей, де так сильно калатало серце. – Неси мене, неси!
І Михайло поніс її, сам не тямлячи куди.
– Аж до тої осики.
І парубок звернув у траву, до осики.
– Та хутчіше ж! – наполягала мила пані, вздрівши, що Явдоха, Патиме-татарочка та й сам пан Пампушка-Купа —
Стародупський намагаються од них не відстати, щоб, бува, чого не сталось.
І Михайлик наддавав ходи.
– Тобі важко, синочку мій, – гукала мама йому вслід. – Ось я тобі допоможу.
– Я сам, мамо, я сам! – відмахнувся Михайлик і аж побіг, бо ж пані Роксолана саме хотіла його про те попросити, і парубок відчув її наказ, як поштовх – уперед!
Роксолана знизу дивилась на обличчя Михайликове, від сонця чорне, як халява, на винозорі соколині очі, на вперту складку біля нижньої губи, і їй вельми приємна була ця гра, бо ж добре бачила вона, як починає лютувати її муж, бо ж чула всім тілом, що Михайлик уже сам не свій.
– Стій! – дедалі більше відстаючи, горлав обозний.
– Швидше, ой швидше, – підганяла Роксолана, обіймаючи Михайлика за шию і, поки їх наздоганяв десь там пан Купа, поки за буйними заростями трав поблизу нікого ще не було видно, цілуючи ошалілого хлопця куди здря. – Ой, мерщій! Ой, прудкіш! Ой, борзіш! – шепотіла йому в ухо анахтемська пані обозна.
Але хлопець зненацька спинився, сам навіть не знаючи чому.
Побоявся пана обозного?
Ні, цей велетень на ту пору про пана й не думав, мовби Купи й на світі не було.
Долинув здаля до хлопця тривожний крик матінки?
Але й голосу матінки він не чув.
Зупинився він, мабуть, сприйнявши тривожний крик перестороги – в самому собі.
Він зупинився і, не обертаючись до обозного, ждав, поки той підтюпцем здалеку дотрюхає до них.
– Бевзь! – солодко видихнула в вухо Михайликові, яріючи від люті на нього, пані Роксолана.
– Злізь на землю! – волав до неї десь там пан Стародупський.
Та Роксолана не відповіла і, обпікаючи Михайлика жарким диханням, прошепотіла знов:
– Колода! – і поцілувала десь там, нижче вуха. – Жеребчику мій чалий!
– Облиш, бо кину! – аж задрижав Михайлик.
– Дурнило! – стиха простогнала Рокса й цмокнула його знов.
– Так і брязну об землю! – перестеріг Михайлик, пригортаючи спітніле тіло, аж їй захрускотіли кісточки.
– Бовдур! – і вона впилась губами в нього ще раз.
– Їй-богу ж, гепну!
– Йолоп! –
