неси лишень сюди! – повторив пан обозний. – Бо тут сиро, бо тут мулько… Перинку, ну ж!
Та Михайлик, уже ступивши кілька кроків до голубого ридвана, щоб витягти звідтіль прездорову перину, раптом спинився.
– Да й перебий ти її гарненько! – лагідно покрикував пан Купа.
– Молотом, пане? – служивши в пана ковалем, а не постільничим, несподівано спалахнув Михайлик.
– А ручками перебити не здужаєш? – єхидкувато спитав пан Демид.
– Ручки в мене задля перинки надто репані, пане.
– Роби, що велено, – собакувато визвірився обозний, шкірячи щербаті зуби.
– Я, пане, коваль! – гоноровито відмовив парубок.
– Ми ж ковалі-таки, – ствердно кивнула й матінка.
– Без молота – ні маху! – поважно, без тіні усмішки, бо ж він був несміюн, додав синок і, круто обернувшись, подався геть від груші, до якої вже його чи вабила, чи й не вабила тая сила, що є, кажуть, дужча від многих сил на світі.
Демид Пампушка був роззявив рота, щоб на неповажливого ковалиська гримнути, але…
9
Зненацька в нього за спиною розітнувся тонкий жіночий зойк:
– Гадюка!
– Це я – гадюка?! – притьмом обернувшись, ображено спитав обозний у дружини, але тут же побачив, як по килимку до заголеного рожевого стегенця переляканої пані Роксолани повзе, звиваючись, якась руда зміючка.
– Ой, рятуйте ж! – лементувала пані.
Але ніхто не ворухнувся.
Пан обозний і завжди торопів перед будь-якою небезпекою.
Явдоха… реготала.
А Михайлик з неприхованою цікавістю дивився, що ж буде далі.
– Пробі! – ґвалтувала пані.
– Та це ж – не гадюка, – пирснула татарка Патиме.
– То – жовтобрюх, пані, – сказала й Михайликова мама, ступила до зміючки й спокійно взяла її понижче золотої голови.
Але пані зарепетувала ще дужче й прожогом кинулась до Михайлика.
– Та він же не вкусить, пані, – був спробував мовити й парубок, але в ту ж мить Роксолана знов опинилась на його руках.
Хлопця аж захитало.
– Боюсь, боюсь! – волала пані.
– Жовтобрюх зовсім не страшний, – намагався вгамувати її Михайлик.
– А яке в нього кругленьке око, – і ковалева мама піднесла руду зміючку до самісінького носика пані Роксолани і так настрахала її, що коверзуха заверещала зовсім несамовито.
– Злазьте, пані, – суворо наказала Явдоха.
– Ой, не злізу!
– Злазь, кажу тобі! – втрачаючи рештки хлопської поваги, гарикнула наймичка на свою пані.
– Ой, боюсь!
– Злазь, хвойдо, бо вкину гадину тобі за пазуху!
– Кидайте, – зовсім інакшим голоском, спокійно і аж начебто знову сонно сказала Роксолана. – Не злізу все одно.
– Тобто як? – повертаючись
