означало ні більше ні менше, як «Україна»).
І пані Параска-Роксолана, не дуже й шкодуючи за виноградником, котрого змалечку не вберегла, знущаючися з товстуна осоружного, поганяла його, кепкувала, тішачи свою душу:
– Неси мене, неси!
А сама ж тим часом думала тільки про того лобуряку, ведмедяку, ідоляку Михайлика.
12
А милий лобуряка той, лігши на виткане материною рукою рядно, що було на двох одно, картате, барвисте, схоже на плахту, підіклав собі кулак під щоку та й блимав, ненароком наче, на той вибалок, куди поніс Пампушка свою пані, аж поки неня не повернула його носом до небес:
– Поглянь! Ген… бачиш?
– Бачу, мамо, – так само пошепки озвався Михайлик, перевертаючись на спину і вздрівши двох величних птахів, що кружляли над ними в високості, пориваних не вітром, а весняною любовною грою і свободою льоту, і все в них раптом видалось Михайликові незвичним, і чудним, і чудовим, аж очі йому спалахнули від захвату красою волі. Він іще важко дихав після тої пригоди з Роксоланою, але вже голос його звучав не так хрипко, коли він мовив: – Я таких, мамо, ще й не бачив досі.
– А в степу не часто й побачиш: це, синку, соколи! – і Явдоха, припавши хлопцеві до вуха, прошепотіла: – Такі ж ось двійко птахів, кажуть старі люди… – і, озирнувшись, додала ще тихше: – Вони попереджають завше про появу Козака Мамая.
– Мамая? Та, може ж, це й не ті? Га? Мамо?
– Не знаю. Чула тільки, буцім так вони й літають перед ним, двійко соколів, віщуючи його появу.
– А чи ж ви коли його бачили, мамо? Козака того? Бачили?
– Прапрадід мій зустрів його колись.
– А ви?.. Хотіли б? Чи боїтесь?
– Чого б то чесній матері боятись Козака?!
– А все-таки…
Явдоха ворухнулась була щось відповісти, але здалось їй, буцім уже куняє хлопець, і вона сиділа над ним тихо й сторожко, сама собі нишком, як молитву, проказуючи звичні пестливі слова, ніби йому було оце не дев'ятнадцять, а тільки п'ять чи шість.
– Мій цвіркунчику, – шепотіла над парубком мати, – моє зозулятко! Кучерявчику мій, пострибунчику! Лебедику мій прехороший! Патретику мій достеменненький!.. Ти ж, бач, вузличок мій тугенький! Горобчику мій проворненький… – і доброта материнська струміла з усіх зморшок її чистого та виразного лиця, доброта до всього й до всіх, доброта в голосі, в погляді, в будь-якім русі, в зітханні, в розмові, в мовчанні, доброта, як те й належить матері, будь-якій матері, всім матерям всіх часів і народів, матері, неньці, мадонні, яку Господь Бог сотворив задля добра, задля миру, задля сліз, проливаних тисячоліттями – над помилками й прогріхами нерозумних дітей, хоч Явдоха, правда, й не плакала зараз, але все-таки їй чогось було сумно, як і завше матері, що схилилась над сином, котрий став на порі.
Мати оберігала сон Михайликів, хоч парубок, перевернувшись горічерева, спати й гадки не мав.
Він дивився в небо на двійко птахів, які немовби віщували спіткання з таємничим Козаком Мамаєм, що про нього
