Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко страница 6
– Віддихай, моє лисеньке сонечко, коли стомився, – казала й Роксолана чоловікові, налягаючи на найсолодші низи свого, як ми тепер сказали б, контральто. – Постій ось тут, проти голого неба, постій, нехай Бог бачить!
– А ти злізь, голубко!
– Не можу, веприку мій дорогенький.
– Покурити б!
– Ні. Мій коханий Демид ще мені не огид!
– Одну люлечку! – і вже благальне тремоло бриніло в його хисткому тенорі, яким він завше розмовляв з дружиною.
Либонь, уже й ноги не тримали Демида Пампушку, але, зітхнувши, пан полковий обозний мовив:
– Краплина щастя солодша від барила мудрості, як це казав якийсь прехитрий грек. А в мене щастя – не краплина ж! Ого-го!
– Ціле барило?! – зареготала Роксолана. – Але ж ти сам благав: Господи татку, дай жінку гладку, з великим посагом, а з коротким життям! Але ж не тіш себе надією: я скоро не помру, Пампушко, – мені ж тільки вісімнадцять літ, і моє живуче тіло…
– «Я люблю його, білобумажне твоє тіло, – пристрасно заговорив Пампушка, – сахарні твої уста, павину ходу твою, чорного соболя брови, сірого яструба зір, звабливу мову, твої руки чіпкі, твої зуби тхорині…»
– Це – з «Пісні пісень»? – посміхнулася Рокса.
– І як воно таке – в Святім Письмі?! – промимрив він і зачитав напам'ять: – «Нехай він цілує мене цілунком своїх уст! Ласкавість-бо твоя над вино солодша… Ви не дивітесь, що я смаглява є, – се сонце мене осмалило: сини матері моєї погнівились на мене, веліли мені стерегти виноградник, – власного ж виноградника я не встерегла…»
– Натяк?! – гостро спитала Роксолана. – На моє кубління з паном гетьманом? – зловісними низами голосу пророкотала вона, спалахнувши недобрим вогнем. – Але якщо ти зараз думав саме про це…
– Крий боже!
– То за це ж тобі добре заплачено! І ти затям собі, моя невдячна Пампушечко…
– Я вже затямив, моя радість! А щодо «Пісні пісень»… я просто подумав був: наче оспівано там тебе саму… Послухай-но! – І пан Пампушка, зовсім знемагаючи від тягаря, що висів йому на руках, прочитав ще кілька віршів із Святого Письма: – «Що лілея поміж тернами, те мила моя – поміж дівами… Покріпіть мене вином, освіжіть мене яблуками: від любові знемагаю… Ліва рука його під головою в мене, правою мене він обіймає…»
Але на дальше читання «Пісні пісень» із Старого Завіту в пана Пампушки снаги не стало, і він замовк, і вже хотів був знову попросити свою препишну дружиноньку, щоб злізла на землю, аж Рокса проговорила:
– Як же й гарно складено! – і зітхнула, бо ж не була чужа її серцю поезія. Хотіла була додати ще щось таке, але, поглянувши на мужа, зойкнула в душі: «Пика ти упирева! Щучі зуби! – німо лементувала вона. – Вовчий рот! Ведмежа голова! Сичеві очі!» – і все в ній кричало ці слова зневаги, але дружинонька й вуст не розтулила, і її прегарні очі, важкі, великі, темні, як перезрілі вишні, заблисли раптом, наче свінула на них роса. – Добрий ти мій! – промичала вона від ненависті глухо та низько, неначе простогнала.
– Добрий-таки, – радо