Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко страница 17
– Я – полковий обозний міста Мирослава – Демид Пампушка-Стародупський! О!
– Щось я не чув такого, – добре знаючи, з ким справу має, щоб подратувати пана, відмовив козак. – А як дражнили в Січі?
– Купа.
– Чого купа? – зареготав козак.
Та й люди пирснули.
– Полови купа? – наполягав козак. – Снігу? Сіна? Піску? А чи, може…
– Мене купа! – розсердився пан обозний, аж його коротка шия враз почервоніла й стала ще коротша, і в пані Роксолани серце тьохнуло, бо їй здалося, буцім чоловіка грець візьме, бо той, сказавши двійко тих слів, не міг спинитися й повторив іще раз: – Мене купа! – а потім ще: – Мене купа! Мене купа! Мене купа…
А коли добрі люди, не витримавши кумедії, всі зареготали, запорожець так лиховісно посміхнувся, що Роксолана, грішним ділом, подумала – чи не козак цей поробив таке її чоловікові, щоб покепкувати з вельможного пана, на що й завжди були зугарні запорожці, оті проклятущі характерники, чаклуни.
А пан обозний повторив востаннє:
– Мене купа!
І замовк.
– Я так і думав, – посміхнувся запорожець. – Гляну на вид, то й скажу, що Демид! Та ще й який: ціла купа! Але, щоб не творило твоє прізвисько в умах людей ніяких непристойностей, чи не краще було б, якби тебе віднині та дражнили не просто Купа, а, скажімо, Купа чого-небудь такого… помітного… ну… всім відомого… зрозумілого навіть малій дитині. Ну, от хоч би й…
– Замовчи! – гарикнув пан обозний, добре знаючи, яку силу має вимовлене при народі слово, ущипливе українське слово, котре прилипає до людини на віки вічні. І пан Пампушка-Купа-Стародупський, щоб не дати прийшлому зухвальцеві доточити до його прізвиська яке-небудь слово, раптом загорлав: – Чого ти до мене причепився? А то звелю своїм пахолкам і джурам…
– Звели.
– І вони тебе зараз гуртом…
– Звели ж!
Але пан Купа чогось раптом принишк.
– Палиш ось такенну купу ладану і, замість того щоб душею линуть до Бога, лаєшся, лютуєш, погрожуєш…
– Хто ти є, щоб так зі мною розмовляти? – зойкнув, не витримавши, пан обозний. – Хто ти такий?
Запорожець, пригладивши лівицею розпушений кучерявий ус, загадково посміхнувся, але нічого не відповів.
– Бо ж ти такого пана, як ось я… ти мусиш поважати!
– Атож! – поважливо мовив козарлюга. – Видно між ложками ополоника!
– Візьміть його! – крикнув посіпакам пан обозний і, зовсім розкокошившись, горлав: – Чого ж ви стоїте? В'яжіть його! В'яжіть!
Але на цей наказ ні джури, ні наймити, ні кріпаки, ніхто й не ворухнувся. Тільки ладан димів та й димів.