аж підскочив.
Михайлик аж крякнув.
Бо вміли ж вони з мамою розумітись без зайвого слова.
А за яку хвилинку, побравшись, як і завжди, за руки, неня й син уже поспішали до голубого ридвана, що так і стояв десь там осторонь, біля крислатої груші.
Вони йшли озираючись, бо ж не хотілось їм, щоб зрозумів пан Купа, чого вони туди майнули.
26
А поспішили вони до тої крислатої груші, бо ж там, у холодку, притрушені пелюстками припізнілого весняного цвіту, лежали винесені з ридвана подушки: вишивані та гаптовані, і з плахти полтавської зшиті, і з килимів гуцульських, і саєтові, і єдвабні, напхані тонко надраним пір'ям, пухом і вовною.
Та Явдоха зразу метнулась не до них, а до ридвана, де так і лишилась важка перина, якої не здужали б, мабуть, підняти й четверо добрих козаків.
– Я сам, мамо, я сам! – кинувся за нею й Михайлик, підважив собі на плечі тую прездорову озію, а матінка, скільки могла захопити, набрала попід грушею жужмом кілька подушок та й поспішила за сином, котрий нітрішки й не захекався, в забавку дотягши панську перину до кадильного вогнища.
Захоплений кількахвилинною можливістю звернутись без перешкод із тим кадінням до Господа Бога, – бо ж Мамай, нарешті, дав йому спокій, – пан Купа й не помітив нічого, а побачивши, зразу й не зрозумів, навіщо це мама з синочком прицупили сюди перину та подушки, але наступна ж мить усе йому відкрила.
Михайлик своєю шаблюкою, котра в руках у велетня здавалась іграшкою, швиденько пропоров перину, а паніматка те ж саме з подушками вчинила кривим турецьким ятаганом, який вона завжди носила при поясі, – та й полетіло на горющу купу ладану тонко дране пір'я, понаскубане руками кріпачок та полонянок – і з курячих крил, і з когутячих косиць, і з качиних плавців, і з качурових кучериків, і з гусячих маховиків, і з усякої іншої птиці, крім хіба дикої качки, бо її пір'ям подушок не набивають зроду-звіку, щоб ночами не боліла голова.
Вивернувши все те на купу ладану, мати й син зухвало поглянули на Пампушку з Роксоланою, котрі аж отетеріли, вражені таким зухвальством, аж ні пари з уст не могли пустити, – запитально зиркали і на Мамая, на дивні та прекрасні очі його, що в них раз по раз мерехтіли якісь чортячі вогники вдоволення, і Михайликові з матінкою приємно було бачити, як сіпався в нього кінчик правого вуса, що, видно, означало похвалу – людям, Богові й природі, як розкошлана брова його звелася крутіше навіть, ніж те було завжди, і він зареготав:
– Бодай вас Бог любив, а мене молодиці!
Стиха пирснула й полонена татарка.
Боязко засміялися й наймити.
І тільки пан Купа з дружиною ще й досі мовчали.
Та бридкий сморід паленого пір'я змусив усіх одступитися від купи ладану, що його пахноти вже не могли занюшити – ні наймити, ні джури, ні козацтво, ні обозний з дружиною, ні сам пан Бог.
Демид Купа, розлючений, згадавши нарешті, що в нього є язик, лаючись і лементуючи, наскочив на Михайлика, котрий уже дотрушував над жертовним вогнем перину:
– Схаменись, дрантогузе чортів!
