таких не пускають!
І знов стурбовано спитала пані Купа:
– Чому ж? Чому?
25
– Тому, тому! – весело передражнив її Мамай і нарешті пояснив Пампушці: – Не пустять до раю тому, що ти – лисий.
– Та й що? – спитав обозний.
– Лисих же в рай не пускають.
– Хто це тобі сказав?
– Це зна й останній дурень!
– Але чому ж то лисих не пускають?
– А тому!.. – І Мамай почав пояснювати: – Був би ти, скажімо, німець або швед, то напнув би на лисину зроблений з чужого волосся такий собі очіпок чи, як його французи називають, «перрюк», та й по всьому б: голова як голова. А де, мій паночку, ти візьмеш оселедець? На голісіньку голову з чужого волосся козацької чуприни ти не прикарючиш?.. Ні!.. А до раю ж усі входять рачки, це кожен знає, хто там був… Отож, як буде лисий чоловік іти в Царство Небесне, там дірка така вузенька замість дверей, щоб хтось недостойний не проліз, а за діркою – святий Петро з отакенними ключами від раю небесного. То це як полізе лисяк до раю, просуне голу голову в тую дірку, то святий Петро подумав, що ти – задки, голим афедроном наперед…
– Чим-чим?
– Афедроном… тобто голим ґузном наперед, – коли ти по-грецькому не тямиш! – то святий Петро й подума, що ти задки, та й брязне тебе по лисині золотими ключами: «Що це, – скаже, – за ґевал такий», – та й прожене… – І Козак Мамай так зареготав, аж луна пішла над степом і, не вдержавшись, пирснули за Мамаєм і двораки Пампущині, засміялось і козацтво, що супроводило його в дорозі, навіть вишкірив свої прегострі зуби Песик Ложка.
Аж коли трохи вщухло, пан обозний пробурчав:
– Це блюзнірство.
– Блюзнірство, – погодився Мамай. – Неповага до старшого чином.
– Богозневага навіть, – підказав обозний.
– Е-е, ні, голубчику, ти не бреши: Бога я в серці маю, як і всякий козак.
– То невже ж ти гадаєш, що Вседержитель сам не відає, кого йому пускати в рай, а кого – ні? Невже ж ти думаєш, що пан Господь без тебе не зуміє оцінити по заслузі усердя кожного свого раба?
– Усердя аж до усердя? – кепкуючи, спитав Козак Мамай, маючи на увазі, що перше «усердя» різниться від другого не лише коренем своїм, а й змістом, – і тут же нахилився до Песика Ложки: – Бачив я задолизів, бачив я лизоблюдів, бачив я всяких інших приклонників, підніжків, кадильників і полизачів, але такого, як цей… – І він спитав у свого собачки: – Що ж нам робити з ним, з оцим… – і наш Козак сказав таке слівце, що його ми тут і повторити не можемо, і цей Мамаїв вислів так і пропаде для цікавих до всього нащадків, бо ж ось так умів, перцюючи, висловлюватися тільки він: рідко, да їдко…
А Песик Ложка гавкнув, і Мамай, своєю золотою сережкою прихилившись до нього, уважно вислухав.
– А-а, – закивав головою Козак. – Сьогодні, ти кажеш, п'ятниця?
– П'ятниця, – кивнув і Михайлик.
– П'ятінка свята, – потвердила й неня.
– А в день пісний каляти
