часи чимало звикли до узурпацій та загарбників. Едвін та Моркар, графи Мерсійський і Нортумбрійський…»
– Кхе-кхе, – кашлянув Лорі, не в змозі приборкати лихоманкове тремтіння.
– Перепрошую? – суворо, але ґречно спитала насуплена Миша. – Ви щось сказали?
– Я не казав, – спішно відповів папуга.
– А мені здалося, що так, – промовила Миша. – Тож я продовжу… «Едвін та Моркар, графи Мерсійський і Нортумбрійський, висловили Вільяму свою підтримку, і навіть патріотично налаштований Стіганд, архієпископ Кентерберійський, схилився до того…»
– Схилився до ЧОГО? – спитав Качур.
– До ТОГО, – відказала Миша доволі роздратовано. – Сподіваюся, ви знаєте, що таке «те»?
– Я знаю, що таке «те», доволі добре, коли до нього схилюся, – сказав Качур. – Переважно я хилюся до черв’ячків і ще до жабенят. От і питання: а до чого схилився архієпископ?
Миша на запитання не зреагувала ніяк, натомість поквапом повела далі:
– «…схилився до того, щоб виїхати разом із Едгаром Ателінґом назустріч Вільямові та запропонувати йому корону. Правління Вільяма спершу було доволі поміркованим. Але зухвалість його воїнів-нормандців…» Ну, то як тобі тепер, дорогенька? – несподівано продовжила Миша, повернувшись до Аліси.
– Так само вогко, як і раніше, – похмуро сказала та. – Не схоже, щоб я від вашої оповідки хоч трохи підсохла.
– У світлі цього, – урочисто проголосив Додо підводячись, – пропоную оголосити засідання закритим для негайного застосування більш ефективних заходів…
– Говори англійською! – перервало його Орленя. – Я не розумію й половини тих довжелезних слів і до того ж не надто вірю, що ти й сам щось тямиш!
І Орленя запхало голову під крило, ховаючи посмішку, а дехто з птахів захихотів уголос.
– Я збирався сказати, – ображено мовив Додо, – що найкраща штука, щоб висохнути, – це Партійні Перегони.
– А що це – Партійні Перегони? – спитала Аліса (не те щоб їй справді так уже кортіло дізнатися, але Додо зробив таку паузу, начеб чекав чиїхось слів, але ніхто інший, здається, не збирався розтуляти рота).
– Ну, – сказав Додо, – це простіше показати, ніж пояснити.
(А якщо ви захочете якось і самі спробувати цю штуку зимової днини, то я розкажу вам, як Додо усе це влаштував.)
Спершу він намітив маршрут – таке собі коло («Насправді форма не має значення», – запевнив Додо), а тоді розташував усе товариство тут і там уздовж дистанції. Не було ніяких «На старт! Увага! Руш!», натомість кожен починав бігти, коли йому спадало на думку, й так само сходив з дистанції, коли йому було до вподоби, тож було нелегко визначити, коли саме змагання закінчиться. Проте після півгодинки біганини, коли всі вже майже повністю висохли, Додо несподівано вигукнув:
– Перегони закінчено!
Усі скупчилися довкола нього, відсапуючись та запитуючи: «Ну, так хто ж переміг?».
