style="font-size:15px;"> Аліса притьмом здогадалася, що Кролик шукає своє віяло та пару білих лайкових рукавичок, і з доброго серця стала також нишпорити за ними туди й сюди, однак пропажі ніде не було видко. Схоже, після її плавання озером усе довкола геть зовсім змінилося: велика зала безслідно щезла разом зі скляним столиком та маленькими дверцятами.
За хвильку Кролик помітив Алісу й гримнув на неї доволі сердито:
– Так, Мері Енн, ЩО це ти тут робиш? Ану швидко додому й притягни мені віяло та пару рукавичок! Ну, бігцем!
Аліса була така налякана, що миттю дременула туди, куди показував Кролик, навіть не спробувавши пояснити йому, що він помилився.
– Він прийняв мене за покоївку, – казала вона сама до себе на бігу. – Ото Кролик здивується, коли виявить, хто я така! Та все ж краще принесу йому віяло з рукавичками… авжеж, якщо знайду.
З цими словами Аліса домчала до чистенького крихітного будиночка, на дверях якого сяяла латунна табличка з гравійованим написом: «Б. Кролик». Вона увійшла не постукавши і заквапилася вгору сходами, стривожена тим, що може зустріти справжню Мері Енн, яка виставить її з будинку, перш ніж їй удасться знайти віяло та рукавички.
– Доволі дивно, – промурмотіла Аліса до себе, – бути на побігеньках у Кролика. Так мною невдовзі Діна попихати почне!
І вона стала фантазувати, що б через це могло коїтися: «Міс Алісо! Негайно йдіть сюди й приготуйтеся до прогулянки!» – «Уже біжу, нянечко! Але я маю попильнувати цю нірку, поки не прийде Діна, і простежити, щоб миша не вискочила звідти!»
– От тільки не думаю, – продовжила Аліса, – що Діні дозволили б залишитися в домі, якби вона стала так заправляти людьми.
Тим часом Аліса потрапила до малесенької кімнатки зі столиком попід вікном, на якому, як вона й сподівалася, лежало віяло та кілька пар крихітних білих лайкових рукавичок. Вона взяла одну пару та віяло й уже збиралася вийти, як в око їй упала пляшечка, що стояла біля люстерка. На цій не було ніяких написів на кшталт «ВИПИЙ МЕНЕ!», проте Аліса все одно витягла корок і піднесла шкалик до рота.
– Я знаю, варто мені випити щось чи з’їсти, – сказала вона сама до себе, – як одразу стається щось цікавеньке. Просто подивлюся, що саме робить ця пляшечка. Сподіваюся, вона знову мене виростить, бо я вже справді втомилася бути такою крихітною!
Пляшечка так і подіяла, й навіть раніше, ніж Аліса чекала: вона ще не випила й половини, як її голова вже гупнулася в стелю, й Алісі довелося зіщулитися, щоб не зламати шию. Вона похапцем поставила шкалик назад на стіл, примовляючи:
– Досить, цілком досить… сподіваюся, вище я не виросту… бо я вже й так не пролізу назад у двері… нащо ж я стільки відпила?!
Шкода, але бідкатися було вже пізно. Аліса все збільшувалася та збільшувалася, й невдовзі вже змушена була стати навколішки. За хвильку місця забракло і для цього, тож вона спробувала вкластися, одним ліктем упершись у двері, а другу руку закинувши за голову. Проте ріст усе не
