style="font-size:15px;"> – І вона запрошувала мене на млинці?
– Казала: приходь з братом.
– Гм, доведеться піти… Тільки ж зачекай, поки і я приберусь.
Він глянув на домашніх, але всі вони були зайняті своїм ділом, одна Милана, видно, слухала їхню розмову, бо раптом підвела голову від гребеня з мичкою – вона пряла пряжу – і пронизала його коротким, але гострим поглядом. Та тут же й опустила очі на прядку, ніби та прядка, що хурчала під її ногою, цікавила її найбільше. Добриня помітив це, але промовчав. Діставши з божниці бритву, яку зробив у кузні сам на зразок Василакієвої, поголився, одягнув Янчину сорочку, що була йому якраз впору, накинув на себе кожуха, шапку і кивнув Ганночці:
– Поїдемо! Я запряжу коня в сани!
У Лебедів хижа велика, простора, але сісти ніде: повно парубків та дівчат. У божниці горить свіча. За столом гамірно, бо там стоїть велика макітра з млинцями, і кожному хочеться підчепити з неї налисника, що пахне маслом та сметаною.
Назустріч Ганночці кинулася невеличка, але гарна, жвава дівчина.
– Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збираємося кататися на санях! – защебетала вона. Щоки її зарожевіли, очі блищали. Зверталася вона до Ганночки, а зиркала на Добриню, і було ясно, що зраділа вона передусім його приходові. – Кузьмо, Кузьмо, а йди-но сюди, поглянь – хто до нас завітав!
З-за столу, відклавши гуслі, підвівся дебелий чорнявий парубійко. З-під густого чуба на Добриню несподівано глянули по-дитячому добрі очі.
– А-а, Ганночка! Добриня! І справді дорогі гості! Роздягайтеся та сідайте до столу – там, здається, ще дещо залишилося в макітрі! – і Кузьма так стиснув Добринину руку, що той аж засичав, хоча і сам був не із слабеньких.
– Ну й ведмідь! – Добриня потер затерплу руку. – Як тебе вимахало! І коли ти встиг стати таким? Пам’ятаю, безштаньком бігав…
– Го-го-го! Коли те було! – зареготав Кузьма. – А тепер, коли зустріну в лісі ведмедя, то не я від нього втікаю, а він від мене!..
Він сміявся гучно, розгонисто, як це роблять люди вельми дужі, сповнені життєвої сили, впевнені в собі. Довкола всі теж зареготали, а надто Ганночка, яка не спускала закоханих очей з парубка.
Тим часом Кузьма, зблизька розглядаючи Добриню, вів далі.
– А ти, братику, залишився таким, яким я тебе пам’ятаю.
– Яким «таким»? – спитав Добриня.
– Не молодим і не старим, не високим і не низьким, не чорним і не рудим…
– Не занадто мудрим і не дуже дурним, – скориставшись паузою у мові Кузьми, вставив Добриня.
– Ну, я такого не сказав, – знову зареготав Кузьма. – А от що залишився у твої літа парубком, то від цього нікуди не дінешся… Гей, дівчата, ви чуєте – серед нас об’явився старий парубок! Ще й посивіє в парубках! Га?
– Колодки йому на шию! Колодки! – закричали дівчата. – Почепіть йому колодки, щоб не забув, що пора вже й за розум братися!
– Та жону придбати!
– Та діток годувати!
– Де господиня? Де Росиця? Неси сюди колодки! Та які найважчі! Щоб
