ранку Добриня знайшов колесо, довгу міцну ворину, дубовий кілок, лом, молот – виніс усе це на озеро. Йому на допомогу вийшли Василь та Іван з дерев’яними лопатами. Спочатку на льоду розчистили від снігу велике коло, посередині ломом пробили в льоду дірку, вставили в неї кілок і молотом забили в дно. На кілок наділи колесо, до нього прив’язали ворину, а з обох кінців її – санчата. Крутилка готова – тільки держись!
Після обіду вся сім’я, окрім батьків, вийшла на озеро.
Ганночка побачила крутилку, що вже добре вмерзла в лід, – сплеснула на радощах руками. Очі її заблищали.
– Братику! Який же ти хороший! – І цмокнула Добриню в щоку. – Покатай!
Вона сіла на одні санчата, Іванко вмостився на другі.
– Ану, братики, понатужтеся!
Добриня з Василем засунули кілки між шпиці колеса і почали крутити. Санчата спочатку заскрипіли, зрушили з місця, потім засковзили по гладенькому льоду все швидше і швидше.
Ганночка запищала, заверещала від утіхи, міцніше вхопилася руками за тичку, щоб не злетіти в сніг. Іванко на другому кінці заухкав від радощів також, розхристав кожуха, виставивши назустріч морозному вітрові почервонілу від холоду шию.
– Швидше! Швидше!
Санчата літали по колу мов птахи. Стугонів лунко лід, заливалася веселим сміхом Ганночка, вигукував щось захмелілий від морозяного вітру Іванко – і голосна луна покотилася понад Рокитним озером до села. Потім каталися Милана з Гафійкою – легко, повільно, бо молодиці тримали маленьких Добриків.
З ближніх хат вигулькнули люди. Спочатку одна постать, потім друга, третя почимчикувала навпростець, по снігу, через городи, до озера. Згодом вістка про крутилку швидко рознеслася по дальніх вулицях – і парубки та дівчата, а за ними і малеча поспішили на це веселе зимове гуляння. Ставали колом, перегукувались, пересміювались, а дітваки шниряли поміж дорослими, штовхалися, гралися в сніжки.
Добриня з Василем відійшли вбік, Милана та Гафійка звільнили санчата для інших, бо кожному ж хотілося зазнати втіхи від швидкої їзди. Дехто не міг утриматися – зривався з санчат і поковзом летів у пухкий сніг, під ноги тим, хто стояв довкола і ждав своєї черги. Тоді його зі сміхом і гамором витягали, ставили на ноги, обтрушували.
Всім було весело. Поприходили також молоді чоловіки з молодицями та дітьми, навіть старі повилазили з хат – причовпли, щоб подивитися, як веселиться молодь. В кожухах, свитках, овечих шапках, чоботях і личаках, жінки – в домотканих хустках з овечої вовни, всі раптом забули про тривоги, які непокоїли їх вдень і вночі, про смертельну небезпеку, що причаїлася десь у далекому полі Половецькому, жартували, сміялися, каталися на крутилці.
Здавалося, весь Калиновий Кут зібрався тут, на льоду Рокитного озера, по берегах якого у тихому сні, під білими снігами, снили гіллясті рокити.
Тільки зараз Добриня до кінця відчув і зрозумів не розумом, а серцем, що він з іншого, чужого світу, яким для нього була половецька та татарська неволя, повернувся в світ звичний і рідний – додому. Багатьох хлопців
