батько. – Половина Русі не вистояла, а ти хочеш, щоб Калиновий Кут зупинив таку страшну силу! Марна надія!
– Чому марна, батьку? – на підтримку брата став Добриня. – Я згоден з Іванком… Сила у Батия справді страшна, велика, але ж і вона не безконечна! Коли б кожне наше місто, кожне село, б’ючись із ворогом так, як билися козельці, переяславці або чернігівці, відривали від тієї сили тільки по сто татарських багатурів, то колись їй, тій силі, неминуче прийшов би кінець. Хіба не так?.. Я бачив, скільки їх полягло під Переяславом та Черніговом, і скажу вам – не мало! Не сто і не двісті, а десять раз по сто і по двісті! І коли б так усюди… Їх так само вражає стріла, меч і спис, як і нас, то чому, справді, не стати в Калиновому Куті на прю з ними, чому хоч трохи не підрізати, не присмалити їм тут крила! Земля наша велика, та шкода – кожен у ній сам по собі! Ех, коли б ми всі зібралися гуртом, у полі, коли б усі наші князі звели свої дружини в одне місце та виставили супроти Батия усю свою силу – що б він тоді сказав? Знаю, Батий хоче завоювати не тільки нас, а й увесь світ – аж до Останнього моря! Та світ великий – у пельку не влізе! Звичайно, якщо самі не всунемо голову, а будемо до смерті битися з ворогом!
У Іванка блиснули очі, Василь теж розпростав плечі, вслухаючись у мову Добрині. Та мати раптом заплакала, обняла внучат і почала приказувати:
– Мої дітоньки-и! Мої голуб’ятонька-а! Мої щебетушечки! Та що ж вас чекає, мої дорогесенькі!
– Цить, Маріє! Завела! – гримнув батько. – І так на душі важко!
– Тобі важко, Пилипе, то помовч! – махнула на нього рукою мати. – А мені легше, як виплачусь!
І заголосила ще дужче.
Молодиці і собі почали схлипувати і пригортати дітей, мовби вже зараз їх потрібно було захистити від видимої смерті.
Гнітючий сум наліг кожному на плечі, на душу і гнув до землі, мов важкий камінь. Всі мовчали. Один батько, висловлюючи спільні почуття, тихо прошепотів:
– Ідуть племена дикі, незнані! Ідуть гоги й магоги! Невірні моавитяни!.. Що ж буде з нами? Що то буде?..
Довго ще, до самих півнів, точилася в хатині важка, некваплива бесіда, перериваючись то моторошними мовчанками, коли кожен думав щось своє, нерадісне, то тихим жіночим схлипуванням, то несподіваним скриком дітей, що вже поснули. І не бриніли в тій бесіді ні радощі, ні веселощі, як це буває при зустрічах рідних людей після багаторічної розлуки, а світилися в очах лише відчай, туга і страх, як у тих, кого жде завтра неминучий судний день.
5
Князь Данило Романович і здивувався вельми, і стурбувався, коли до його хоромини поспішно зайшов двірський Вавило і сповістив, що з Києва з малою дружиною прибув у Галич великий князь київський Михайло Всеволодович.
– Де ж він? – Данило відсунув книжку і легко схопився з ромейського позолоченого дзиґлика, ніби йому було не сорок років, а лише дев’ятнадцять. – Проси!
– Він на Золотому Току, княже, – вклонився Вавило. – З почтом.
– Чому ж мене не попередили раніше?
