навіть і на Волинь. Скільки з-за цього пролилося крові і нашої, і їхньої!
– Я хочу просити у Бели для сина Ростислава руки його доньки… Гадаю, це допоможе і вкласти, і скріпити наш воєнний союз.
– Спробуй, брате. Якщо Київ і Естергом дійдуть згоди, то і я пристану до вашого союзу, та ще й скріплю його шлюбом сина Лева з молодшою донькою Бели. А там будемо думати, як залучити і поляків до нього. Коли б пощастило це зробити, тоді Батий, вірю я, був би нам не страшний. Тоді б і в поле можна було вийти та позмагатися з ним. Отже, як я розумію, ти перепочинеш кілька днів у Галичі і знову – в дорогу?
– Так, брате, і знову в дорогу. Тільки не через кілька днів, а завтра. Час не жде!
– Як хочеш, брате. До твоїх послуг, як повернешся, буде місто Луцьк – для прокорму сім’ї та дружини.
– Дякую, брате. Хоча не завжди ми жили в злагоді, але я бачу, що ти маєш добре серце і не пам’ятаєш образ і зла. Ще раз дякую тобі.
– Нема за що, княже. Ми брати і повинні жити, як брати… А тепер ходімо до трапезної. Уже обідня пора – час і підкріпитися.
6
Зима видалася сніжною, вітряною. Удень трохи прояснялося, затихало, а надвечір з заходу задував вітер, шелестів в очеретяних та солом’яних стріхах, жбурляв снігом, закручував такою віхолою, хурделицею, що вранці вийдеш із хижі – і берися за лопату, бо ні до криниці дійти, ні до кузні, ні до хліва.
Калиновий Кут лежав під снігом, як під білою пуховою ковдрою, відрізаний від усього світу. Що там, далі, за лісами, за борами? Що там діється у тому незнаному великому світі? Чи не наступають знову татари? Чи не виринуть раптом із-за бору або з-за гори та не потягнуть у неволю?
Страшний погром, якого зазнали від Батиєвих орд Переяславщина та Сіверщина, нагнав великого жаху на Київщину, Волинь, Галичину та на інші землі. Всі зі страхом чекали своєї черги – ось-ось прийде біда! Разом з тим кожному хотілося вірити – а може, пронесе? Може ж трапитися так, що Батий зламає собі карк, схопить його трясця, що він уже, нарешті, наситився кров’ю людською і облишив намір завойовувати чужі землі? Це була дуже непевна і хистка надія, але людям притаманно завжди сподіватися на краще, і вони, часто всупереч здоровому глуздові, сподівалися. І хоча тремтіли, сиділи на місці, бо ж куди втечеш від долі та й де шукати захисту?
Калиновий Кут тремтів теж, бо багатьом і досі стоять перед очима чорні згарища сусідніх Княжичів, Музичів, Жорнівки та замерзлі, обгризені хижими звірами та здичавілими собаками трупи побитих людей. Принишк, тремтів – і жив. Навіть іноді веселився.
Напередодні Великого посту наступав масний тиждень – Масляна.
В суботу батько сказав:
– Годі! Напрацювалися! Заготовили криці на дві підводи – аби довезли до Києва. Завтра Масниця! Цей тиждень будемо відпочивати!
– Як годі, то й годі, – відразу погодилися Василь та Іванко. – Руки вже аж гудуть!
Добриня промовчав, але й він був радий відпочинкові, бо, справді, цілий місяць усі працювали від зорі до зорі. П’ятдесят
