на простору садибу, обнесену високим частоколом, за яким виднівся боярський терем, якісь інші просторі будівлі, гіллясті груші та яблуні в білому сніговому вбранні.
– Боярина, парубче, шукай там!
Він постукав у важкі дубові ворота. Відчинив молодий гостроносий сторож-челядник. Дізнавшись, що смерд привіз крицю, впустив його з підводами в двір.
– Вези туди, до кузні!
Ковалі, що вже роздували вугілля в горні, допомогли Іванкові розвантажити його поклажу, і він, полегшено зітхнувши, що виконав наказ Добрині, під’їхав до ґанку.
– Чого тобі? – знову спитав челядник.
– Хочу бачити боярина.
– Чоловіче, невже ти гадаєш, що бояринові нічого робити, а тільки розмовляти з кожним смердом, що привозить сюди що-небудь?
Іванко був злий, бо цілу ніч мерз, був голодний, його душили сльози за брата, якого князівські посіпаки хтозна-куди запроторили, тому відповів різко:
– А ти хіба не смерд? Я смерд, але вільний! А ти смерд боярський! Я не поїду звідси, поки не побачу боярина Дмитра!
– Та я тебе витурю зараз у шию – аж засвистиш звідси! – вигукнув той люто і замахнувся кулаком. – Поганець!
Іванко був не з полохливих. Відступивши крок назад, висмикнув з саней рожна.
– Тільки зачепи!
На їхній крик розчинилися двері терема – і на ґанок вийшла дівчина. Побачивши челядника з піднятими кулаками, а незнайомця з рожном у руці, метнулася, як була – без хустки чи шапки, без кожушка, в одному червоному платті – до них.
– Що тут? Ану, припиніть бійку!
Челядник опустив руки, вклонився.
– Бояришне, цей смерд…
Але Янка не дозволила йому закінчити.
– Іди геть, Демко! – І повернулася до зблідлого незнайомця, який в одній руці все ще тримав рожна, а другою цупив з голови шапку.
– Ти хто? Що тобі треба?
– Я Іванко, брат Добрині… Ми привезли бояринові крицю…
Янка аж кинулася.
– Добринин брат? А де ж сам Добриня?
– Його вчора схопили князівські гридні і повели – не знаю куди.
– О Боже!.. Так чого ж ти стоїш? Ходімо мерщій до боярина!
– Я й хотів до боярина, дак цей… Демко…
Янка вже не слухала – потупотіла підкованими чобітками на ґанок. Іванко поколивав за нею.
У просторій горниці, залитій сонячним світлом, сиділа після сніданку вся бояринова сім’я. Янка ввірвалася сюди, як вихор, ще з порога вигукнула:
– Татусю, Добриня з братом Іванком привіз тобі крицю, а князівська варта схопила його вчора, мов татя, і невідомо де поділа! Врятуй його!
Всі повернулися до молодого смерда, що, знявши шапку, низько вклонився.
– Хто схопив Добриню? – спитав Боярин.
– Не відаю, – відповів Іванко. – Вже посутеніло, було темно… Якісь вершники… Старший кричав
