погодуйте – і хай відпочиває скільки захоче – адже не спав цілу ніч… І дорога йому ще далека…
4
Князь Володимир Рюрикович раптово занедужав. Боліла голова, ломило поперек, холодило ноги. Він лежав на тисовому ліжку, вкритий периною. Від обкладеної світло-зеленими кахлями груби йшов теплий дух. Він пив гаряче молоко з медом, але йому все ж було холодно. Однак він уважно слухав, що говорив тисяцький Домажир, що сидів у дерев’яному кріслі під протилежною стіною.
А той розповідав про важливі речі.
– Вірні люди, княже, доносять, що з Рязані, Володимира, Суздаля, з Москви багато втікачів, рятуючись від татарського насилля, поселяються на Волині та в Галичині. Князь Данило охоче приймає їх, дає землю, луги, ліси, щоб залишалися у нього назавжди…
– Ще б пак! Данило знає, що робить! – промовив, закашлявшись, Володимир Рюрикович. – Більше людей – більша сила держави! А Київ, бач, ті втікачі з Низовських земель[53] обминають, хоча простору у нас більше, ніж у Галичині…
– Налякані люди – бояться, що Батий от-от нападе на Київ… До нас хлинули цілі натовпи половців – просять захисту…
– Хай селяться по Росі між чорними клобуками. Вони ж родичі – з одного кореня пішли. Якщо Батий і вдарить на Київ, то, гадаю, спочатку мусить напасти на поршан[54]. Тож хай половці зміцнюють залоги міст на Пороссі!
– Слухаюсь, княже, так і зроблю…
– А що чути про хана Котяна? Він не загинув?
– Кажуть, забрав своє плем’я і подався до племінника, до короля Бели.
– Боже, залишається Київ сам на сам з Батиєм, – прошепотів князь, заплющуючи в знемозі очі. – Чи ж вистоїть? Та ще й немає згоди серед київського боярства: одні – за мене, другі – за Михайла, треті – за Данила, а четверті згодні закликати Ростислава Мстиславича Смоленського.
– Більшість, княже, за тебе, бо ти – наш князь давній, ще з Калки, де загинув великий князь Мстислав Романович…
– А як боярин Дмитро? Не має серця на мене за те, що я не його, а тебе, поставив тисяцьким? До нього багато хто прислухається…
– За різними клопотами не бачив його, княже… Але маю я одну думку – породичатися з Дмитром. У мене – син Івор, а в нього – дочка Янка…
– Це було б добре, – промовив князь, пригладжуючи на голові рідке сиве волосся. – Поговори з ним…
– Після посту зашлю сватів.
– Довго ждати… Домовитися можна й зараз – це ж не весілля!
– Гаразд, княже.
Тут прочинилися двері, і княжий покладник, просунувши голову, сказав:
– Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому відповісти?
Князь переглянувся з Домажиром.
– Проси сюди! – А коли покладник зник, здивовано розвів руками. – Треба ж таке: на ловця і звір біжить! Цікаво, з чим він прийшов?
– Може, мені вийти?
– Сиди! Зараз і про твоє діло поговоримо. Я буду за свата…
До покою
Низовські землі – Володимиро-Суздальські землі.
Поршани – ті, що жили по р. Росі.
