я навіть не постукав. Рвонув на себе двері й увірвався в коридор.
Унизу було тихо. В кухні на вогні стояв чайник, у кошику, скрутившись калачиком, спав великий чорний кіт. Непривітної жінки ніде не було видно. Я вбіг до іншої кімнати, але там нікого не було. Тоді я кинувся нагору, але й там нікого не знайшов. Будинок був порожнім! Кімнати були обставлені грубувато й просто, і лишень одна – та, у вікні якої я бачив дивне обличчя, мала відбиток доброго смаку. Тож мої підозри спалахнули з новою силою, оскільки на каміновій полиці я побачив фотокартку своєї дружини на ввесь зріст. Цей знімок був зроблений усього три місяці тому на моє прохання, і тут стояла його копія.
Я не залишав котеджу доти, доки не переконався, що там нікого немає. Додому я повернувся з важким серцем. Ніколи ще мені не було так гірко. Дружина чекала на мене в холі, але я, мовчки пройшовши повз неї, попрямував до свого кабінету. Еффі встигла увійти слідом, перш аніж я замкнув двері.
«Джеку, я не дотримала обіцянки, – сказала вона. – Але якби ти знав усе, ти б вибачив мені». – «Так розкажи мені!» – закричав я. «Не можу, Джеку!» – простогнала вона. «Доки я не дізнаюся, хто живе в цьому будинку й кому ти подарувала свою фотокартку, я не можу тобі довіряти», – відрубав я і пішов з дому.
Це відбулося вчора, містере Голмс, відтоді я не бачив Еффі. Я так вражений, що просто не знаю, що робити далі. Сьогодні вранці мені раптом спало на думку, що саме ви є тією людиною, яка може мені допомогти. Я цілком вам довіряю. Якщо я щось випустив, ставте будь-які запитання. Тільки благаю, скажіть, що мені робити?
Ми з Голмсом слухали з надзвичайною цікавістю. Містер Мунро розповідав свою історію з невимовним хвилюванням. Коли він закінчив, Голмс якийсь час сидів мовчки.
– Скажіть, – нарешті заговорив він, – а ви впевнені, що бачили у вікні саме людське обличчя?
– Обидва рази відстань була досить великою, тому я не можу стверджувати напевно. Мене вразив його неприродний колір і застиглий вираз. Тільки-но я наближався, обличчя відразу ж зникало.
– Як давно ваша дружина попросила у вас сто фунтів?
– Близько двох місяців.
– Ви коли-небудь бачили фотографію її першого чоловіка?
– Ні. Невдовзі після його смерті всі папери дружини згоріли в Атланті під час пожежі.
– Але ж свідоцтво про смерть збереглося, ви згадували, що бачили його.
– Це був дублікат, зроблений уже після пожежі.
– Ви зустрічалися з кимось, хто був би знайомий з нею в Америці?
– Ні.
– І листів звідти вона не отримувала?
– Ніколи.
– Дякую вам. Тепер мені треба трохи подумати. Якщо мешканці котеджу втекли, у нас можуть виникнути труднощі. Але якщо вони вчора на час залишили будинок, оскільки були попереджені про ваше наближення, ми легко з усім розберемося. Моя
