помер ще до мого народження.
Джейс ледь помітно здригнувся. Бесіду продовжив Алек.
– Це можливо, – сказав він невпевнено. – Якщо її батько був Мисливцем за тінями, а мати – приземлена. Звичайно, це протизаконно, але, можливо, вони були в бігах.
– Мама сказала б мені, – сказала Клері, хоча подумала, що лише один знімок тата і те, що мама ніколи про нього не розповідала, наводило на певні роздуми.
– Не обов’язково, – сказав Джейс. – У всіх є секрети.
– Люк, – сказала Клері. – Наш друг. Він мав би знати. – Згадка про Люка викликала почуття провини й жаху. – Минуло три дні, він, напевне, божеволіє. Можна йому подзвонити? Тут є телефон? – Вона глянула на Джейса. – Будь ласка!
Завагавшись, Джейс глянув на Годжа. Той кивнув і відійшов від столу. Позаду нього був латунний глобус, зовсім не схожий на інші, які вона бачила раніше. Було щось невловимо дивне у формі країн і континентів. Поруч стояв старомодний чорний телефон зі сріблястим диском. Клері приклала до вуха слухавку. Знайомий звук гудка подіяв на неї заспокійливо.
Люк відгукнувся після третього дзвінка.
– Слухаю?
– Люку, – вона оперлася на стіл. – Це я, Клері.
– Клері… – До полегшення в його голосі додалося ще щось незрозуміле їй. – З тобою все гаразд?
– Так, усе добре, – сказала вона. – Пробач, що не дзвонила раніше. Люку, мама…
– Я знаю. Тут була поліція.
– Отже, нема ніяких новин… – Зникла остання надія, що її мати втекла з дому та десь переховується. Інакше вона б обов’язково зв’язалася з Люком. – Що сказала поліція?
– Повідомили, що вона зникла.
Клері пригадала жінку-поліцейського з кістяною рукою і здригнулася.
– Ти де?
– В місті, – відповіла Клері. – Я точно не впевнена, де саме. З друзями. Мій гаманець зник. Якщо заплатиш за мене, я візьму таксі та приїду до тебе.
– Ні, – обірвав він.
Телефон вислизнув з її спітнілої руки. Дівчина зловила його в повітрі.
– Що?
– Ні, – сказав він. – Тобі сюди не можна. Тут дуже небезпечно.
– Можна подзвонити…
– Слухай, – його голос був суворим. – Незалежно від того, у що замішана твоя матір, я тут ні до чого. Тобі краще залишатися там, де ти зараз.
– Але я не хочу залишатися тут. – Вона захникала мов дитина. – Я не знаю цих людей. Ти…
– Я тобі не тато, Клері. Я вже це тобі казав.
Сльози обпалили кутики її очей.
– Пробач, просто…
– Не звертайся більше до мене по допомогу, – сказав він. – У мене безліч власних проблем, ще твоїх мені бракує, – додав він і поклав слухавку.
Дівчина стояла, втупившись у телефон, тоновий сигнал гудів у вухо, як велика потворна оса. Вона знову набрала номер Люка. Дзвінок перевели на голосову пошту. Тремтячими руками Клері грюкнула слухавкою.
Присівши на підлокітник
