разу вона зрозуміла, що дивилася на дерев’яну склепінчасту стелю, розписану хмарами та херувимами в стилі рококо.
Клері насилу сіла. Боліло скрізь, особливо місце укусу на шиї. Вона роззирнулася. Дівчина лежала на ліжку, заправленому лляною білизною. Поруч стояла тумбочка з білим глечиком і чашкою. У кімнаті був цілий ряд однакових ліжок з металевими спинками. Мереживні фіранки повністю закривали вікна, приглушуючи сонячне світло, хоча вона чула, що десь далеко шумів вічний Нью-Йорк.
– Нарешті ти прокинулася, – сказав сухий голос. – Годж буде задоволений. Ми всі думали, що ти так і помреш уві сні.
Клері повернулася. На сусідньому ліжку сиділа Ізабель, її довге синяво-чорне волосся було скручене у дві товсті коси, що спадали аж до стегон. Замість білої сукні на дівчині були джинси та синій топ, що вигідно підкреслював фігуру. Червоний кулон ще гойдався на шиї. Темні татуювання у формі спіралей зникли, залишилася лише руна voyance на тильній стороні правої руки.
– Шкода, що не виправдала ваших сподівань, – прохрипів голос Клері. Горло нагадувало наждак. – Я в Інституті, так?
Ізабель закотила очі.
– Є щось, що Джейс іще не розказав тобі?
Клері закашлялася.
– Це ж Інститут, правда?
– Так. Якщо ти ще не здогадалася, то ти в лазареті.
Раптом Клері скорчилася від різкого болю в шлунку. Вона зойкнула.
Ізабель подивилася на неї з тривогою.
– Що з тобою?
Біль слабшав, але Клері відчувала кислий присмак у горлі та легке запаморочення.
– Шлунок.
– Ой, зовсім забула. Годж просив дати тобі це, щойно прокинешся.
Ізабель схопила керамічний глечик і налила в чашку, яку передала Клері. Там була якась каламутна рідина, що ще парувала. До запаху трав домішувався якийсь густий насичений аромат.
– Ти три дні нічого не їла, – зауважила Ізабель. – Напевне, тому тобі стало зле.
Клері обережно відсьорбнула. Відвар був смачним, поживним, з масляним присмаком.
– Що це?
Ізабель знизала плечима:
– Одна з настоянок Годжа. Завжди спрацьовує. – Вона зісковзнула з ліжка, приземлившись на підлогу з котячою грацією:
– До речі, мене звати Ізабель Лайтвуд. Я тут живу.
– Я вже знаю твоє ім’я. А я – Клері. Клері Фрей. Це Джейс приніс мене сюди?
Ізабель кивнула.
– Краще б не ніс. Твоя пасока[5] та кров по всьому килиму в передпокої. Якби Джейс зробив це тоді, коли тут були мої батьки, то, певне, сидів би під домашнім арештом. – Вона подивилася на Клері з підозрою. – Джейс казав, що це ти вбила равенера.
Швидкий образ скорпіоноподібної істоти з роззявленою злою пащею промайнув у голові Клері. Вона здригнулася і стиснула чашку:
– Думаю, так.
– Але ти приземлена.
– Дивно, правда? – мовила Клері, насолоджуючись виглядом погано прихованого здивування на обличчі Ізабель. –
Пасока – драглиста жовтувата рідина з домішкою крові, що виділяється з уражених тканин; сукровиця.
