я б не поспішав зараховувати себе до звичайних людей. – Він нахилився вперед. – Покажи мені свою праву руку.
– Мою праву руку? – повторила Клері.
Він ствердно кивнув.
– Якщо я покажу її тобі, ти даси мені спокій?
– Звичайно, – у його голосі були нотки втіхи.
Вона неохоче простягла праву руку. У слабкому світлі, що лилося з вікон кав’ярні, рука з ледь помітним ластовинням виглядала блідою. Клері почувалася незручно, наче вона підняла свою блузу, оголивши груди. Хлопець взяв її за руку й перевернув долонею догори.
– Нічого, – в його голосі почулося легке розчарування. – Ти ж не шульга, так?
– Ні, а що?
Він відпустив її руку та знизав плечима:
– Всім дітям Мисливців за тінями наносять руну voyance, пророкування долі, на праву руку або на ліву, якщо дитина – шульга, як і я, коли вони ще дуже малі. Це постійна руна, яка допомагає нам побачити Чарівний Світ.
Джейс показав їй тильну сторону долоні. Клері не побачила нічого незвичного.
– Я нічого не бачу, – мовила вона.
– Розслаб свій розум, – запропонував хлопець. – Почекай, і вона відкриється тобі. Наче щось спливає на поверхню води.
– Ти – божевільний, – сказала вона, але розслабилася, розглядаючи його руку, крихітні лінії на суглобах пальців, довгі фаланги…
І раптом наче знак «Стій» на світлофорі перед очима Клері з’явився символ. Чорні лінії утворювали малюнок, що нагадував око. Вона кліпнула – і все зникло.
– Тату?
Джейс самовдоволено всміхнувся й опустив руку.
– Я знав, що ти зможеш побачити її. Це не тату, а Знак. Ці руни випалені на нашій шкірі. Кожна руна має свою функцію. Деякі з них – постійні, але більшість зникають після використання.
– Це тому твої руки сьогодні ними не вкриті? – запитала вона. – Навіть коли я сконцентровуюсь?
– Саме тому, – задоволено відказав Джейс. – Я знав, що у тебе дар Бачення як мінімум. – Він зиркнув на небо. – Вже зовсім темно. Нам час йти.
– Нам? Я думала, ти відчепишся від мене.
– Я збрехав, – зовсім не збентежився Джейс. – Годж наказав привести тебе в Інститут. Він хоче поговорити з тобою.
– Чому це?
– Тому що ти знаєш про нас.
– Про нас? – повторила вона. – Тобто про таких, як ти? Людей, що вірять у демонів?
– Що вбивають їх, – сказав Джейс. – Ми – Мисливці за тінями. Принаймні, ми себе так називаємо. Жителі Нижньосвіту мають для нас менш приємні назви.
– Жителі Нижньосвіту?
– Діти Ночі. Чаклуни. Неземний люд. Чарівний Народ цього світу.
Клері похитала головою.
– Давай, продовжуй. Що там ще: русалки, перевертні, зомбі…
– Так, звичайно, вони існують, – повідомив їй Джейс. – Історії про них з’явилися не безпричинно. Вони базуються на фактах, навіть якщо приземлені думають, що це – міф.
