дивані, Клері чула схвильований шепіт матері.
– Бейн, – казала Джоселін, – я дзвоню йому вже три останні тижні. Голосова пошта повідомляє, що він у Танзанії. Що ще мені робити?
– Джоселін, – Люк затнувся, – ти ж не зможеш постійно до нього звертатися.
– Але Клері…
– …не Джонатан, – прошепотів Люк. – Ти сама не своя відтоді, як це трапилося. Але Клері – не Джонатан.
«А до чого тут мій тато?» – подумала Клері, здивувавшись.
– Я ж не можу просто тримати її вдома та не пускати на вулицю. Вона не буде це терпіти.
– Звичайно! – Люк розізлився. – Вона не хатня тварина. Клері вже підліток. Майже доросла.
– Якби ми виїхали з міста…
– Поговори з нею, Джоселін, – наполягав Люк. – Саме про це.
Він повернув ручку дверей, і… Джоселін скрикнула від несподіванки.
– Господи! – вигукнув Люк.
– Ні, це лише я, – сказав Саймон, що стояв за дверима. – Хоча мені вже казали, що ми разюче подібні.
Він махнув Клері з порогу:
– Ти готова?
Опанувавши себе, Джоселін запитала:
– Саймоне, ти часом не підслуховував?
Хлопець закліпав очима:
– Ні, я щойно підійшов. – Саймон перевів погляд зі зблідлої Джоселін на похмурого Люка. – Щось трапилося? Я невчасно?
– Не переймайся, – відповів Люк. – Ми вже закінчили. – Посунувши Саймона, він швидко спустився сходами. Внизу з грюкотом зачинилися двері під’їзду.
Саймон нерішуче тупцював біля дверей:
– Я можу заскочити пізніше. Справді. Це не проблема.
– Річ у тому… – почала Джоселін, та Клері вже була на ногах.
– Забудь, Саймоне. Ходімо, – Дівчина схопила з гачка свою сумку й закинула її через плече, сердито дивлячись на маму. – Побачимося, мамо.
Джоселін знервовано закусила губу.
– Клері, думаю, нам потрібно поговорити.
– У нас буде повно часу у відпустці, – ущіпливо відповіла дівчина і задоволено відзначила, як маму аж пересмикнуло від розпачу. – Мене не чекай, повернуся пізно, – додала вона і потягла приголомшеного Саймона до вхідних дверей.
Саймон обернувся через плече. Джоселін стояла у дверях, схрестивши руки на грудях, самотня та нещасна.
– До побачення, місіс Фрей! – крикнув він. – Гарного вечора!
– Замовкни, Саймоне! – Клері перервала його і з гуркотом зачинила двері, заглушивши відповідь своєї матері.
– Господи, жінко, ти зараз відірвеш мені руку! – протестував Саймон, поки Клері тягла його за собою. Її зелені кросівки сердито виляскували дерев’яними сходами. На мить дівчина глянула вгору, потай сподіваючись, що мама вийде на сходовий майданчик, але двері квартири залишалися зачиненими.
– Вибач, – пробурмотіла Клері, випустивши руку Саймона.
Вона зупинилася біля останньої сходинки, сумка вдарилася об її стегно.
