у руці. Він посміхнувся їй і знизав плечима, немов вибачаючись. Очевидно, Джейс знав, що ні Саймон, ні вишибайло не бачать їх.
Клері вже також не дивувалася. Вона повільно обернулася до Саймона, уявляючи, як виглядає, стоячи сама в сирому службовому приміщенні, з ногами, заплутаними в яскраві пластмасові дроти.
– Мені здалося, що вони ховаються тут, – сказала вона невпевнено. – Але бачу, що ні. Перепрошую.
Вона перевела погляд із Саймона, вираз обличчя якого зі стурбованого став присоромленим, на вишибайла, який виглядав лише роздратованим.
– Я помилилася.
За її спиною захихотіла Ізабель.
– Я не можу в це повірити, – торочив Саймон, а Клері, стоячи на узбіччі, відчайдушно намагалася піймати таксі. Поливально-мийні машини вже пройшлися вулицею, поки підлітки були в клубі, і під ногами виблискував вологий чорний асфальт.
– Я знаю, – погодилася вона. – Думаєш, ми таки зупинимо хоч якусь таксівку. Куди всі зібралися опівночі в неділю? – Вона повернулася до нього, знизуючи плечима. – Як гадаєш, на Х’юстон-Стріт нам би пощастило більше?
– Я не про таксі, – пояснив Саймон, – я про тебе. Я не вірю, що ті юнаки з ножами просто зникли.
– Може, й не було ніяких хлопців із ножами, Саймоне, – зітхнула Клері. – Можливо, у мене багата уява.
– Не може бути, – Саймон підніс руку, але зустрічні таксі промчали повз, обливши їх водою з калюж. – Я бачив твоє обличчя, коли увійшов. Ти виглядала такою шокованою, наче побачила примару.
Клері згадала Джейса з його хижими котячими очима. Вона глянула на своє зап’ястя, де досі виднівся тонкий червоний слід від батога Ізабель. «Ні, не примару. Дещо дивніше», – подумала вона.
– Я просто помилилася, – сказала дівчина втомлено. Цікаво, чому вона не хоче сказати йому правду? Можливо, він вважатиме її божевільною. Було щось у тому, що сталося, щось у тій чорній крові, що скрапувала з Джейсового ножа, щось у його голосі, коли він спитав: «Чи спілкувалася ти з Дітьми Ночі?» – що вона не хотіла ні з ким ділити.
– Це була до біса прикра помилка, – сказав Саймон. Він озирнувся на клуб, до якого, як і раніше, на півкварталу тонкою лінією розтяглася черга. – Сумніваюся, що нас іще колись пустять сюди.
– А тобі що з того? Ти ж не терпиш «Пекельного лігва». – Клері знову здійняла руку, побачивши жовте авто, що наближалося до них крізь туман.
Цього разу таксі з виском зупинилося біля них. Водій посигналив, наче це він мав привернути їхню увагу.
– Нарешті нам пощастило, – Саймон відчинив дверцята таксі й прошмигнув на вкрите пластиком заднє сидіння. Клері всілася поряд, вдихаючи знайомий запах усіх нью-йоркських таксі: суміш сигаретного диму, шкіри та лаку для волосся.
– У Бруклін, будь ласка, – звернувся Саймон до таксиста, а тоді повернувся до Клері. – Ти ж знаєш, що мені можна довіритися, правда?
Клері хвильку повагалася й кивнула.
– Звичайно, Саймоне, –
