насварити її.
Двері з глухим стуком відчинилися, і з’явився Люк зі стосом великих квадратних аркушів картону. Коли він опустив їх на підлогу, Клері зрозуміла, що це складені картонні коробки. Люк випростався і повернувся до неї, всміхаючись.
– Привіт, дя … Люку, – промовила вона, перервавшись на півслові. Рік тому Люк попросив Клері не називати його дядьком, оскільки це змушує його почуватися старшим, й окрім цього нагадує йому про «Хатину дядька Тома». Крім того, Люк делікатно додав, що він їй не дядько, а просто близький друг її матері, який знає її все своє життя.
– А де мама? – запитала Клері.
– Припарковує пікап, – відповів Люк і потягнувся, задоволено розпростовуючи своє довге тіло. Він був у своєму звичному одязі: старих джинсах і фланелевій сорочці. На переніссі косо сиділи вигнуті окуляри в золотій оправі.
– Нагадай-но мені ще раз, чому в цій будівлі немає вантажного ліфта?
– Тому що вона стара, і це її родзинка, – одразу ж знайшлася Клері.
Люк усміхнувся.
– А для чого ці коробки? – запитала вона.
Його усмішка зникла.
– Твоя мати хотіла зібрати деякі речі, – сказав Люк, уникаючи її погляду.
– Які речі? – запитала Клері.
Він махнув рукою.
– Все зайве, що перекидається будинком. Зробимо місце, де буде зручно ходити. Ти ж знаєш, що вона ніколи нічого не викидає… А ти чим зайнята? Вчишся?
Люк узяв книгу з рук Клері й прочитав уголос:
– «Світ досі кишить різноманітними створіннями, існування яких офіційна наука не визнає. Феї та гобліни, привиди та демони все ще ширяють…». – Люк відклав книжку й уважно подивився на Клері поверх окулярів:
– Це для школи?
– «Золота гілка» Фрейзера? Ні. До школи ще два тижні. – Вона забрала книжку. – Це мамина.
– Я так і думав.
Вона поклала її назад на стіл.
– Люку?
– Га?
Книжку вже забуто. Люк рився в ящику з інструментами, що стояв біля каміна.
– А, ось він, – зрадів Люк і витягнув помаранчевий пістолет для клейкої стрічки.
– Що б ти робив, якби бачив те, що не помічають інші?
Пістолет для скотчу випав з рук Люка і дзенькнув об облицьований кахлями камін. Він став на коліна, щоб підняти його, не дивлячись на неї.
– Ти маєш на увазі, якби я став єдиним свідком злочину, щось таке?
– Ні, не це. Якби довкола були люди, але ти єдиний, хто це бачить. Наче для всіх інших це невидиме.
Він роздумував, стоячи на колінах і затиснувши в руці надщерблений пістолет для клейкої стрічки.
– Я знаю, це звучить дивно, – Клері зважувала кожне слово. – Але…
Він обернувся. Його очі, такі блакитні за скельцями окулярів, дивилися на неї з незмінною
