льклор, пише поезії російською й українською мовами (перший його вірш, який зберігся до сьогодні, – «Мучить, давить моє серце…»).
Напевно, сумлінність і працьовитість юнака сприяли тому, що він швидко долав перші сходинки кар’єрної драбини: спочатку став канцелярським служителем, а невдовзі – помічником гадяцького повітового скарбника.
Наприкінці 1865 р. П. Рудченко, якому на той час іще не виповнилося шістнадцяти років, обіймає посаду письмоводителя Прилуцького скарбництва і водночас продовжує збирати фольклор, перекладати українською мовою твори М. Лермонтова, А. Фета, О. Пушкіна, К. Рилєєва, писати власні вірші. Окрім того, пробує написати драму. У 1867 р. юнак повертається до рідного Миргорода, одержавши призначення на посаду помічника бухгалтера скарбництва, де менше ніж за два роки, отримує перше чиновницьке звання – колезького реєстратора. У Миргороді він починає працювати над прозовими творами.
У 1871 р. П. Рудченко домагається переведення до Полтави, на посаду бухгалтера скарбництва. Там молодий чиновник знайомиться з талановитим педагогом-істориком й організатором недільних шкіл, колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства й знайомим Т. Шевченка Д. Пильчиковим, який живе під постійним таємним наглядом поліції. Д. Пильчиков, якому пощастило уникнути ув’язнення, був досвідченим конспіратором, тому найближче його оточення, яке об’єдналося в товариство «Унія» й до якого вступив молодий та успішний чиновник П. Рудченко, було надзвичайно обережним, тому щасливо уникало лабетів місцевої поліції.
Із часів переїзду до Полтави П. Рудченко постає перед нами у двох абсолютно різних іпостасях. Перша – службовець. Він став чиновником високого рангу в губернському місті Полтаві, 41 рік служив у казенній палаті (із них 34 – начальником відділу), дослужився до звання цивільного генерала і був нагороджений сімома орденами – Станіслава й Анни усіх трьох ступенів та Володимира четвертого ступеня. Серед його нагород була й золота табакерка, отримана в травні 1910 р. За сумлінну службу на посаді начальника відділу казенної палати П. Рудченку надали звання надвірного, а згодом – колезького й статського радника, а як кавалера ордена Володимира в 1901 р. ввели у дворянство, що надавало найважливіший для нього привілей – можливість навчати своїх дітей в гімназії.
Друга іпостась П. Рудченка – популярний український письменник, який підписував свої твори псевдонімом «Панас Мирний», тому навіть для полтавців лишався безвісною особою. Відомо, що полтавська поліція час від часу розшукувала якогось революційного письменника Рудгана-Мирного, не здогадуючись, що начальник відділу казенної палати П. Рудченко і П. Мирний – одна особа. Автор видатних літературних творів тримав свій псевдонім у таємниці, про яку знали лише найближчі йому люди. Хоча в 1913 р. у київському тижневику «Спутник чиновника» (№ 30) було надруковано присвячену 50-літтю його службової діяльності статтю «Юбилей А. Я. Рудченко», у якій згадувався й цей літературний псевдонім. А через два роки полтавська поліція один за одним розсилала свої циркуляри, які зобов’язували повітових справників шукати якогось Рудчана (Мирного) чи Рудгана (Мирного). Ось про що йшлося в повідомленні помічника начальника полтавського жандармського управління в Кременчуцькому, Кобеляцькому і Хорольському повітах від 20 листопада 1915 р.: «За одержаними відомостями згаданий у відношенні моєму від 13 листопада ц. р. за № 2234 видатний діяч українського руху Рудчан, якого за прізвищем агентура називає Рудченко, літературний псевдонім „Панас Мирный“ чи „Мырный“, знаходиться в цей час десь у Полтавській губернії і живе на нелегальному становищі. Повідомляючи викладене, прошу розпорядження Вашого про розшук у ввіреному Вам районі вище названої особи і про наслідки прошу мене повідомить»[1].
Але, незважаючи на те, що П. Рудченко ніколи й нікому не дозволяв розкривати свій письменницький псевдонім, друкувати свій портрет чи якісь біографічні відомості, одного разу він таки припустився помилки. У квітні 1892 р. у Полтавському театрі ішла вистава за п’єсою Панаса Мирного «Лимерівна», головну роль у якій грала уславлена Марія Заньковецька. Після закінчення вистави захоплені глядачі своїми оплесками й підбадьорливими вигуками почали вимагати появи на сцені автора твору. Розчулений геніальною грою М. Заньковецької П. Рудченко вийшов на сцену, й акторка нагородила його вінком із квітів. Полтавська публіка була шокована, зуздрівши відомого в місті чиновника, який на той час уже мав звання колезького радника.
Дебютував письменник Панас Мирний одразу і як поет, і як прозаїк: у 1872 р. у львівському журналі «Правда» (№ 5) було надруковано його вірш «Україні» й оповідання «Лихий попутав». Але на той час у доробку Панаса Мирного було вже кілька неопублікованих зразків малої прози, драматичних проб і перекладів (зокрема і «Слова о полку Ігоревім»). У листопаді 1872 р. він завершив повість «Чіпка», яку згодом «розбудував», з допомогою брата – відомого на той час літературознавця й літературного критика Івана Білика (Рудченка) – створивши на її основі роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Спільна робота братів Рудченків над романом тривала кілька років, і лише в 1880 р. його було видано в Женеві
Черкаський В. М. Біографія. – К.: Наук. думка, 1973. – С. 374.
