я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я міг показати безталанную долю життя людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі, – то б моя слава була і моя надія справдилася… Через це я і пишу, і пишу, пробую – а ось може і вдасться… Так що писання – моя думка, моя надія, моя віра… Все оддам задля його…»
Уся творча спадщина (поезія, проза, драматургія, переклади, фольклорні записи) і громадська діяльність Панаса Мирного мали єдину мету – і словом, і ділом служити на славу рідній Україні.
Сергій Гальченко
Частина перша
У селі
І
Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осінь була дощова: від другої Пречистої[5] як почалися дощі, та день у день лили – до самого Пилипа[6]. Земля так набралася води, що вже і в себе не приймала. Великими річками-озерами стояла та вода по полях та балках; на проїжджих шляхах такі багна – ні пройти, ні проїхати. Не тільки село з селом – сусіди не бачилися одно з другим цілими тижнями; жили, як у неволі. Осіння надвірня робота стала. Коли хто мав клуню – молотив собі потрохи, прибирав, що дала за літо кривава праця. Та чи багато тих клунь у Мар’янівці? У зборщика Грицька Супруна – одна; у попа – друга; у пана – третя; а в останніх – хліб гнив у стогах. І врожай того літа негустий удався; тепер осінь мáла й те зогноїти… Боліло хліборобське серце, дивлячись на свої залиті водою токи, на почорнілі, припавші до землі стіжки. У Демиденка у стозі жито росло; у Кнура два стоги миші поточили; зовсім скирти розсунулись, розпались – у гній повернулись. В Остапенка оселя подірчавіла – вода у хату лилася: мав був сеї осені вкрити, та захопила негода. На людей пішла пошесть: трясці, пропасниці… Заробітку ніякого; грошей немає. У других і хліба не стало, та ніде й позичити. Біда, кара господня! Наймали акафісти, служили молебні – ніщо не помагало!
Так було аж до Пилипа. Уночі перед заговінами потягло холодом; к світу випав невеличкий сніжок. Продержало з тиждень морозом – земля заклякла, як кістка. Люди й тому раді: зразу кинулися до хліба. Загупали з досвітку до пізньої ночі ціпи між стогами, загарчали лопати на токах – шпарко народ узявсь до роботи! Через тиждень – замість чорних стогів жовтіли високі ожереди соломи. З хлібом управились, а одвезти у місто на базар або на ярмарок куди – кóлоть же така – ні з двору! Дехто з гарячих поїхав та й закаявся: той – вола розчахнув, а той – разом пару. Хто мав конячку – ще сяк-так, возив потроху. Та чи багато ж тих коней у селі? Мар’янівщани споконвіку хлібороби: віл, а не кінь – сила у польовій роботі. Мар’янівщани кохалися у волах, а не в конях: конем так – поїхати куди, прогулятися, а волом – робити. Шкода скотини, а тут за подушне надавили: овечата, свині, корови – все за безцінь пішло; у волость побрали та там і продали… Народ плакався, бідкався, бо то ж тільки першу половину заплачено; з чого ж взяти на другу? Усі носи повісили. Одна надія зосталася – Миколаївський ярмарок
…
…
