того, – слідує з тебе – і віддай, коли слідує. Так же ні: краще в шинку проп’ю, ніж в казну віддам.
– Було б що віддавати, – усміхаючись, каже Пріська, – а не то що в шинок ще носити… Уже, здається, що у кого й було, то все поздирали. Доки вже вони будуть і драти?
– Не нашого то ума діло… Сказано – дай, то й віддай.
– Воно ж і даванню кінець є… Уже ж усе, що було, забрали… овечат продали, свиней продали, одежу лишню… Зосталися одні з душами. Доки ж таки його брати і з чого його взяти?..
– Толкуйся! Що наможеться?.. А ке лиш, дівко, вогню люльку запалити, – підходячи до печі, промовив Грицько.
Христя витягла жару.
– Як же ти його візьмеш? – скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тліли іскри. – А до хлопців, небійсь, проворна, – зло увернув він. – Давай віхоть!
Христя скрутила верчик соломи, запалила і подала Грицькові.
– То ти ж скажи Пилипові, щоб безпремінно достачив гроші, – каже Грицько, положивши віхоть на люльку. Огонь пробіг вподовж його виду, освітив насуплені брови, сірі сердиті очі, котрими він блимнув на Христю… Здається, тріскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув він на неї.
– Скажу, скажу.
– Ска-а-жу-у! – промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пішов з хати.
– Звичайний дядько, нічого сказати. Пішов – і не попрощався! – сказала Христя.
– Жди ти від Грицька звичайності – діждешся! Він уже і звичаї людські через свою пиху погубив, – промовила, зітхнувши, Пріська і знову побралася в куточок на піл, на своє місце.
Тяжка, пекуча туга облягла її серце, важкі думки обсіли голову. Її довге життя розстилалося перед нею… Де її радощі, де ті веселощі? День у день робота, день у день праця – ні згуляти, ні спочити. А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася – та й досі… Що було доброго в серці, що було живого в душі – як той шашіль, вона проточила: і краса була – не знать коли зносилася; і сила була – не знать де ділася; які надії були – і тих немає; зосталася одна – дочку пристроїти, та тоді хоч і вмерти… Без жалю, без туги, скоріше радіючи, кинула б вона сей світ: такий він їй гіркий та обридлий, темний та непривітний… Там – хоч вічний одпочинок; а тут – ні спочинку немає, ні єдиної одрадісної хвилини… Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпіла, все перемогла… Не диво, коли в сорок літ прийшлося посивіти; глибокі зморшки порізали високе чоло, покарбували колись повне рум’яне обличчя, спершу висушивши та вив’яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осів, пряма спина зігнулася у дугу, а колись блискучі очі погасли-поблідли, як блідне квітка на морозі… Великі зашпори заганяло життя у серце Прісьці, страшним морозом кувало їй душу! Як мучена, сиділа тепер вона на полу, і не хотілося їй дивитись ні на що, не хотілося дихати; спустивши очі, вона важко зітхала… Буря вила й одкликалася болістю на її душі, на кістках, на серці.
– Ви б лягли, мамо, спочили, – упоравшись коло печі, каже Христя.
– Його
