світ; по кутках у хаті зступилися тіні; густий морок окрив її всю.
– Світи хоч світло! – сумно промовила Пріська.
Христя засвітила невеличкий каганець і постановила його на комині. Підсліпо, чадіючи на всю хату, горів його ґніт; вітер ходив по хаті; сизий світ коливавсь на всі боки, мов перед смертю чоловік водив померклими очима. Христя глянула на матір і злякалася; жовта, аж чорна, сиділа вона на полу, підобгавши ноги й згорнувши руки; голова її не держалася прямо – важко опустилась на груди; очіпок, підбившись угору, посунувся набік; сірі пасма волосся висіли з-під його, мов посохле бадилля; довга тінь від неї гойдалася на помокрілій стіні.
– Мамо! – скрикнула Христя.
Пріська підвела голову, глянула на дочку, болісно, прикро подивилася… Христю аж обняло холодом від того погляду.
– Оце який вітер по хаті ходить! Чи не протопити б? – спитала Христя.
– Як хочеш, – одказала Пріська й знову спустила голову на груди.
Христя затопила… Весело забігали ясні вогники по тонких стеблах соломи, залітали невеличкі іскорки по чорних челюстях печі; віхтем піднялося полум’я вгору, палáхнуло на всю хату, заблищало по намерзлій шибці і не забарилося згаснути. Христя підкинула соломи… ще… та ще… Знову полум’я піднялося, світ осіяв усю хату. Чорною марою вирізувалась Христина постать серед того світу; кругле молоде обличчя, мов квітка, червоніло, очі блищали… Світ, палаючи, поза комином блима і пада на піл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердці висить одежа – свитки, юпки, спідниці, спускаючи від себе чорну тінь; під покрівлею тії тіні сидить Пріська, як і сиділа; світ бігає по її виду, одежі – їй байдужé: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурі, що так страшенно гуде та виє кругом хати… І здається їй, щось шамотить там… крекче, преться, добивається. Почувся і голос людський.
– А буря яка, Господи! – промовила Христя.
– Цить! – крикнула Пріська, піднімаючи голову. Лице її ожило, ув очах грає одрадість.
– Гей!.. Чи чуєте?.. – доноситься голос знадвору.
Пріська стрибнула з полу та – в сіни.
– Ти, Пилипе? – питає, позираючи через засік на чоловічу постать, закидану снігом.
– Що це у вас стоїть на дорозі? – допитується голос.
– Хто там такий? – обізвалася й Христя.
– Се я.
– Хто – я?
– Грицько Супруненко, зборщик. Пустіть хоч у хату… Оце б’є яке! Оце закуйовдило!
За Грицьковою поміччю засік посунули в сіни і в хату увійшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняці, досягав головою аж до самої стелі.
– Здорові! – привітався він, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи ціле руно посивілого волосся на голові, своє довге суворе лице, насуплені брови, здоровезні намерзлі вуса.
– Здорові! – одказала Пріська.
– З сим днем, що сьогодні!
– Спасибі.
