і в вічі її Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снігом; нахвалялися, що зроду-віку вдруге не поїдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лічити – хто ногу або руку, або ніс одморозив… І поліція, і станові їздять усюди, розривають бурти снігу та вибирають задубілих… – Як дров тих наскладано у поліції! – додав Петро Усенко.
Вернулася Пріська додому заплакана та зажурена. Христя собі плаче; одна одній слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужує: щодня іде подушне правити – і сьогодні іде, і завтра іде.
– Де ж мені його взяти? Бач же – Пилип не вертається, – плачучи, одказує Пріська.
– Винокурню закурив, мабуть! – доїдає Грицько. – Усі уже вернулися, а його немає.
– Може, вже й не вернеться ніколи… – каже Пріська.
– Не візьме його лиха година! Такого ніщо не бере! – кричить Грицько, та повернеться ще до Христі і почне їй голки заганяти… все про хлопців їй плеще. Христя знає, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще більше не роздратувати.
Грицько – багатир, дука: у його три пари волів, дві шкапи, ціла сотня овець; два двори – один у найми дає, у другому сам з жінкою та нежонатим сином живе. Тихий його син Федір і з себе гарний, робочий, слухняний; горілки не п’є, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та… сватав восени Грицько Федора на Рябченковій Хіврі, хоч поганій, зате багатій дівці, а Федор візьми та й одкинься: «Ні за що не візьму Хіврі». – «А кого ж тобі? Попівну яку?» – «От, – каже Федір, – гарна дівка у Притики – Христя». Грицько глянув так на сина, мов його хотів наскрізь пронизати. «У Притики?.. Гарна, та що має?» – грізно спитався. І вже більше Федора не силував.
З того часу ніколи не минав случаю тим або другим Притиці насолити. А Федір, як на те, дедальше все більше припадає до Христі; не так вона до нього, як він до неї липне. Люди по селу почали гомоніти: причарувала Христя Федора та й глузує з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив і нахвалявся, що він сього Притику з усією сім’єю з світу зжене; так ото Христю де стріне, зараз і почне їй очі хлопцями вибивати. От і тепер: не одну, не дві голки загнав він і без того в уражене серце… Христя мовчала. Та й що їй казати? Чи їй тепер до тих хлопців, коли у своїй хаті таке лихо? Уже Пріська вступилася за неї.
– Що це ти верзеш таке, Грицьку? – спитала. – Коли не побачиш Христю, то все хлопці та хлопці…
– А ти глядиш за своєю дочкою? – грізно запитав Грицько.
Защеміло, заболіло материне серце. І без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю.
– Гляди вже ти краще за своїми дітьми, а не прийшов чужих учити… – образливо одказала вона.
– І навчу!.. навчу! – гукає Грицько.
– Чому ж ти навчиш? Ти б ще дужче залив очі, то більше б побачив, – не витерпіла Пріська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши.
– А ти мені не кажи сього… І ти чарівниця, і твоя дочка така! Ви тільки й знаєте хлопців заманювати
