таку прикрість, ми вже мали якийсь певний намір. Проте чимало спостережень свідчать на користь цієї тези. Один молодик загубив олівця, що надто вже припав йому до вподоби. За кілька днів до цього він отримав листа від свого шваґра, що закінчив його такими словами: «Поки що я не маю ні бажання, ні часу потурати твоєму легкодумству й лінощам».[9] А олівець був подарунком саме від того шваґра. Без такого збігу обставин ми, звичайно, не могли б запевняти, що до цієї втрати причетний намір позбутися речі. А подібні до цього випадки трапляються дуже часто. Людина губить речі, як розсвариться з тим, хто колись дарував їх, і вже не хоче навіть згадувати його або як ті речі стануть осоружні їй самій і вона шукатиме притичини, щоб замінити їх іншими і кращими. Та сама неприхильність до предметів виявляється, звичайно, й тоді, коли якась річ випадає з рук, ламається й розбивається. Хіба можна назвати випадковістю, що школяр саме перед своїм днем народження губить, ламає, розбиває свої повсякденні речі, приміром шкільного портфеля чи кишенькового годинника?
Хто не раз тяжко мучився, не мігши знайти якусь річ, що її сам десь поклав, той також не повірить, що таке запихання речі відбувається навмисне. І все ж не такі вже рідкісні випадки, коли супровідні обставини ясно засвідчують тенденцію тимчасово, а то й надовго заховати річ. Ось, може, найкращий такий приклад.
Один не старий іще чоловік розповів мені: «Кілька років тому в нашій родині виникли непорозуміння, дружина, як на мене, була надто холодна, і хоча я охоче визнавав за нею дуже позитивні риси, наші взаємини втратили всяку ніжність. Якось вона вийшла на прогулянку й купила для мене книжку, гадаючи, що та книжка зацікавить мене. Я подякував за такий вияв «уваги» до мене, пообіцяв прочитати, поклав книжку десь скраю і відтоді не міг знайти. Так проминуло кілька місяців, часом я згадував про запхнуту книжку і марно намагався знайти її. Десь через півроку захворіла моя люба матінка, що жила окремо від нас. Моя дружина полишила дім і піклувалася про свекруху. Стан хворої був дуже тяжкий, і дружина мала неабияку нагоду виявити свої найкращі риси. Одного вечора я повернувся додому, щиро захоплений відданістю дружини і повнячись удячності до неї. Я підійшов до свого письмового столу, без ніякої мети, але з певністю сновиди висунув одну шухляду і побачив зверху в ній книжку, яку колись запхнув і не міг знайти».
Коли не стало мотивів, річ, засунута невідомо куди, одразу знайшлася.
Вельмишановні добродійки і добродії! Я можу до безмежності збільшувати кількість прикладів, проте тут я цього не робитиму. В моїй «Психопатології повсякденного життя» (перше видання 1901 р.) ви й так знайдете вкрай багату добірку матеріалів до вивчення хибних дій.[10] Усі ті приклади знов і знов показують вам те саме: переконують, що хибні дії мають певний сенс, і навчають, як, спираючись на супровідні обставини, можна з’ясувати або підтвердити той сенс. Сьогодні я буду стислий: адже ми обмежились
За B. Dattner.
А також у працях Maeder [1906–1908] (фр.), А. А Brill [1912] (англ.), Е. Jones [1911] (англ.), J. Stärcke [1916] (голл.) та ін.
