зможе порекомендувати кого-небудь.
– Кінець шістнадцятого сторіччя – не надто слушний час відкрито ходити по сусідах і розпитувати, чи не знають вони, бува, де мешкає та чи інша відьма, Метью. – Я тільки й могла, що натякнути йому на перспективу полювання на відьом, яка загрожувала мені та членам «Школи ночі», але, хоча й Метью добре знав про жахи, пов’язані з цим огидним явищем, усе одно вважав мої страхи перебільшеними.
– Челмсфордські судилища над відьмами вже стали історією, а Ланкаширські переслідування розпочнуться лише через двадцять років. Якби в Англії ось-ось мало спалахнути чергове полювання на відьом, то я не став би тебе сюди брати, – сказав Метью і почав переглядати кілька листів, які П’єр залишив для нього на столі.
– Ти міркуєш так тому, що ти займаєшся точними науками, а не історією, – відверто сказала я. – Челмсфорд та Ланкашир були лишень крайніми проявами, за якими приховувалось вельми поширене явище.
– Гадаєш, що історик здатен краще зрозуміти дух нинішньої доби, аніж люди, яким довелося в ній жити? – скептично підняв брови Метью.
– Так, – відказала я, наїжачуючись. – Часто саме так і буває.
– Не те казала ти сьогодні вранці, коли не могла второпати, чому в домі немає виделок, – зауважив він. І дійсно: я все перерила догори ногами, доки Метью не пояснив мені, що це кухонне приладдя ще не набуло в Англії широкого вжитку.
– Сподіваюся, ти не один з тих, хто вважає, ніби історики тільки й здатні, що запам’ятовувати дати й розкопувати невідомі факти, – парирувала я. – Моє завдання як історика – зрозуміти, чому в минулому трапилася та чи інша подія. Коли щось відбувається перед твоїми очима, то причини зрозуміти важко, а ретроспективний погляд дає можливість побачити ширший контекст.
– Тоді можеш розслабитися й не турбуватися, бо ти маєш і знання, і ретроспективу, – мовив Метью. – Я розумію твої побоювання, Діано, але запрошення вдовиці Бітон – правильне рішення. «Обговорення завершене» – прозвучало в його інтонації.
– У 1590-х роках траплялися нестачі харчів, і люди не мали впевненості в майбутньому, – сказала я. – І це означає, що люди шукають офірних цапів, щоб вилити на них злість за лихі часи. Може, твої приятелі ще не знають цього, але теплокровні звідниці й повитухи зараз дуже бояться, що їх звинуватять у відьмацтві.
– Я – найвпливовіша людина у Вудстоці, – заявив Метью, беручи мене за плечі. Тому ніхто й ні в чому тебе не звинуватить.
Його зарозумілість вельми здивувала мене.
– Я тут чужа, а вдовиця Бітон нічим мені не завдячує. Якщо я почну привертати до себе допитливі погляди, то стану наражати її на велику небезпеку, – відказала я. – Перш ніж вдаватися до її допомоги, я маю щонайменше сприйматися оточенням як знатна жінка Єлизаветинської доби.
– Ми не можемо витрачати на це час, Діано, – різко кинув Метью.
– А
