приховувала.
Мій чоловік отримав сьогодні багато листів, а мені дав цей нотатник, щоб я записувала в нього свої спогади.
Коли я підняла ручку, аби вмочити її в чорнильницю, до Метью прийшли Генрі й Том. Моє третє око враз закліпало й розплющилося, здивувавши мене своєю раптовою настороженістю. Дивно, але після нашого прибуття мої вроджені здібності – відьмовогонь, відьмовода та відьмовітер – немов перебували в стані сплячки. Але тепер, коли відьмацьке третє око забезпечило мене додатковим чуттям, я спромоглася розгледіти не лише густу червоно-чорну атмосферу довкола Метью, але й сріблясте світіння Тома та ледь помітне чорно-зелене мерехтіння Генрі – кожне з них неповторне, як відбитки пальців.
Пригадавши янтарно-блакитні нитки, помічені мною в кутку Старої Хижки, я замислилася: а що може означати втрата одних здібностей і набуття інших? Сьогодні вранці також був цікавий епізод, коли…
Щось у кутку знову впало мені в око – ще один проблиск яскраво-жовтого світла, слабко просякнутий блакитним відтінком. Почулося якесь відлуння – таке слабке, що воно скоріше відчувалося, аніж чулося. Коли я повернула голову, щоб встановити його джерело, відчуття зникло. Блакитно-бурштинові пасма продовжували пульсувати в полі мого периферійного зору, немовби час вабив мене, закликаючи повернутися додому.
Відтоді як я вперше здійснила в Медісоні свою подорож у часі, яка тривала всього-на-всього кілька хвилин, то завжди уявляла собі час як субстанцію, складену з ниток світла й кольору. Якщо добре зосередитися на конкретній нитці, то можна простежити її аж до самісінького початку. Але тепер, промандрувавши кілька сторіч в минуле, я знала, що ця здогадна простота ховала під собою вузли можливостей, які сполучали неймовірну кількість ділянок минулого з мільйонами ділянок сучасності та незбагненним потенціалом майбутнього. Ісаак Ньютон вважав час головною силою природи, яка непідвладна контролю. Пробившись до 1590 року, я готова була з ним погодитися.
– Діано, як ти почуваєшся? – голос Метью проник у мої роздуми. Його друзі стурбовано поглянули на мене.
– Чудово, – механічно відповіла я.
– Ні, не чудово. – Метью кинув перо на стіл. – Твій запах змінився. Гадаю, твоя магія також змінюється. Кіт має рацію. Ми мусимо знайти тобі відьму якомога швидше.
– Та ще зарано відьму приводити, – запротестувала я. – Важливіше, щоб я говорила й поводилася так, наче я – тутешня.
– Інша відьма відразу ж збагне, що ти – мандрівниця в часі, – відмахнувся він від мого заперечення. – І вона зробить на цей факт поправку. Тебе щось турбує іще?
Я похитала заперечно головою, боячись зустрітися з ним поглядом.
Метью не треба було бачити час, що розмотувався у кутку Старої Хижки, аби відчути, що щось негаразд. Якщо вже навіть у нього виникли підозри, що з моєю магією відбувається щось більше, аніж я бажаю розповісти, то мені не вдасться приховати це від жодної відьми, яку сюди можуть запросити.
