заганяють її в убивчі рамки, не дозволяють виходити за межі уніфікованих норм. Лише шаленці могли планувати та мріяти про ідеальне суспільство рівних та однакових… Особистість від природи не може бути схожою на іншу, не може, н е м о ж е! Суспільство, яке відмовляється від творчо активних особистостей перетворюється на болото, покривається трясовиною рутини. Щоб убити вірус пасивності та смиренності потрібні покоління. І сучасність це доводить. Будинки… Сірі будинки… Якщо я на тому світі зустріну їхніх творців, я вб’ю їх ще раз. Здається хтось став занадто агресивним і цей хтось я… Але ж ці будинки жахливі, непродуктивні, це будинки – привиди…!»
Добрівши до маленького будиночку з червоною черепицею на околиці вона постукала у двері.
– Як чудово, що ти прийшла, ми з мамою приготували смачнючі кекси!
– Я не на довго… – не дослухавши подругу Олеся потягла її до себе в кімнату на горищі.
– Ти вся схудла, але я тебе зараз буду відгодовувати, і мені все одно, що ти думаєш з цього приводу!
– Знаєш чому я до тебе прийшла?
– Уу…? – запитально глянула Олеся дожовуючи.
– Навіть не тому, що ти завжди мене годуєш, а тому, що ти змушуєш мені посміхнутися…
– Щось ти сьогодні надто сентиментальна…але мені все одно приємно. Як ти?
– Сама знаєш. Після смерті бабусі, наче Всесвіт перевернувся. Думаю про неї, згадую, як в дитинстві гостила на її дачі біля моря…А як вона любила море… Скільки історії знала про нього…
– Так, вона була чудовим другом. І вона б тебе точно не похвалила за те, що ти так себе мучиш!
– В останню нашу зустріч, бабуся була дуже стривожена, говорила, що має віддати мені якийсь камінь якнайскоріше, що це вкрай важливо… Вона ніби передчувала, що піде. Розповідала якісь дивні не пов’язані між собою історії, наче хотіла донести щось, що не могла сказати прямо…
– Слухай, а ти була в її кімнаті після смерті?
– Ні, мама якось поспіхом продала її будинок. Не маю жодного уявлення хто там нині живе. Я хотіла забрати деякі її речі на згадку, особливо її товстелезний старий фотоальбом, але мама чомусь була категорично проти. Все робила поспіхом…
– Дивно…
– Ти не думала сама сходити до нових жильців, пояснити їм все, попросити забрати речі?
– Думала, але…
– Що але? Ми зараз же йдемо туди!
– Ти збожеволіла? І що ми скажемо: «Добрий день, можна попорпатись у вашому підвалі?»?
– Саме так! Але я не зрозуміла, навіщо нам порпатись в підвалі…?
– Вона там зберігала усі ціні їй речі: фотоальбом, дивні маски і різні статуетки з подорожей.
– Вирішено: зараз же йдемо, поки я не передумала.
Вечір збирався полонити день, на вулицях, як завжди у цю пору було пусто, ставало прохолодно.
– Поспішаймо, Терезо, я маю до вечора бути вдома.
– Не я це все вигадала.
– Але
