а то ще почують.
– Ти права, ну що, лізьмо?
– Лізьмо!
Терезі не вперше доводилось заходити до будинку нестандартним способом, тому вона без проблем відкрила вікно та миттю шмигнула всередину. Олеся ж – дитя міської цивілізації – подібне донині не практикувала, тому одна її половина була вимушена сіпатися ззовні, у той час як інша безперешкодно досягла цілі.
– Ти схожа на черв’ячка, що потрапив у халепу.
– Не смійся – краще допоможи.
Нарешті обидві потрапили у будинок.
– Здається пусто, – мовила Олеся.
– От і добре, але все одно не слід шуміти.
– Ти ж знаєш, де тут підвал?
– А як ти гадаєш? – усміхнулась Тереза, – ось і сходи.
– Ого, ти серйозно? Такі довгі і такі темні, якби я була режисером фільму жахів, то найкривавішу зі сцен я б знімала саме тут.
– І хто це каже, наша безстрашна Олеся? Куди ж подівся цей вмикач.
– Це каже, наша розумна Олеся, яка знайшла вмикач.
– Щоб ми без тебе робили.
– От і я про це, – задоволено сказала Олеся.
– Та це не підвал, це цілий музей. Звідки у твоєї бабусі стільки старовинних масок?
– Саме не знаю, вона завжди розповідала про них історії, але ніколи не відкривала: звідки вони у неї.
– Ну що, я схожа на древнього жерця, – запитала Олеся, надягнувши одну з масок. Обличчя було схоже на морду дракона з півколом вигнутими жовтими бровами, золотавим рогом, та видовженими примруженими очима-щілинами, – ой, боляче! – Олеся миттю скинула маску.
– Що сталося?
– Не знаю, обличчя запекло так, ніби його занурили у саме серце вогнища.
– Краще не приміряй нічого на себе, бабуся завжди забороняла це робити.
– Щось дивне у цьому підвалі… Тобі не здається?
– Завжди здавалось, але з бабусею атмосфера була більш казковою, аніж моторошною, як зараз.
– Не марнуватимемо часу, давай шукати той амулет, якщо він звісно тут.
– Тут. Я це відчуваю…
– Олесю, глянь: це той альбом, вона завжди зберігала його на он тому столі, а зараз він посеред кімнати на підлозі… Взагалі таке відчуття ніби тут щось шукали.
– Це не дивно: напевне новим власником було цікаво дізнатися, що тут.
Альбом був зі шкіряною бордовою палітуркою: бабуся любила цей колір. Він зберігав усю біографію Уляни. Від дитячих світлин, де вона з батьками блукали звивистими дорогами Карпат, світлин, де вона, рудоволоса дівчина-підліток, з красивим хлопцем з дорослими очима бігає пінистим берегом Чорного моря, до світлин, де вона колише таку довгоочікувану онуку. Останню світлину Тереза досі не зустрічала, дата говорила, що та була зроблена за два дні до смерті: Уляна стояла тут, у цій кімнаті, музеї її життя, навпроти картини. На звороті був надпис: «Допоможи драконам».
– Олесю, глянь.
– Що це?
– Не
