Анеми: лани, яким краю не видно, океани, які не кожен Дракон перелетить, і небачене досі море над головою, пізніше його назвуть «небом». Повсякчас воно вкривалося пухкими хвилями, які бігли, бігли, як скоро на цій планеті метушитимуться люди. Бува воно ставало сіро-червоним – тоді уся рослинність вкривалась зранку прозорим щитом, який невдовзі танув. Цей сусідній світ був чимось більшим, ніж прекрасним, він мав Душу, те чого так не вистачало Драконам… Безмежні замети снігу на високих гострих штиках, котрі протикали небо. Блакитні глибини, які таїли не одну розумну земну цивілізацію та ще більше Всесвітів. Пустелі, жилами яких тече пристрасть. Усе це, ба навіть більше, було у тим дивні, новоявленім просторі. По правді кажучи, він не відрізнявся кардинально від Анеми. І навіть коли, після мільйонів років спокійного тріумфу природи та кохання, на ньому з’являться люди, котрі знищать геть усе це торжество, цей світ завжди манитиме Драконів тим, що має Душу…
ГЛАВА 6
Тереза ліниво перебирала ногами на шляху до школи, поглядом, який абсолютно не виражав зацікавленості у житті, що вирувало навколо, обводила навколишні пейзажі. Через тиждень – останній день прийому заявок на грант у балетній школі в Нью-Йорку.
«– Тереза, чорт би тебе узяв, невже ти здасися, навіть не спробувавши!?
– Ти ж розумієш: за тиждень я не встигну відточити танець та зняти відео.
– Тереза, ти не з тих, хто так просто відступає від мрії!
– У мене все одно не вийде, навіть намагатися не стану.
– Якщо ти відступишся від своєї мрії, я тебе не поважатиму!
– Хто ти? Ти це я, дурепо! І ти робитимеш те, що я тобі накажу.
– Ні, зараз ти скиглиш і не в змозі приймати такі важливі рішення, тому це робитиму я. Ти прийматимеш участь!
– Замовкни, і так не має сил! Хто ти така?! Годі мене мучити! Дожилась говорю сама з собою!»
Дорогою до школи Тереза, захоплена жвавою дискусією зі своєю підсвідомістю/другим я/чи як там називається той голос у середині, який виникає нізвідки, коли нам потрібна порада, і так само у нікуди зникає, навіть не помітила, як до неї підійшла Олеся.
– Я кричала на всю вулицю, аби докликатися тебе, ти наче навмисне не чула. Фуух, ледве наздогнала.
– Вибач – не чула.
– Ну що, як ти? Чесно кажучи вигляд у тебе, хоч дітей лякай… Подруго, пора повертатися до життя!
– Я просто не виспалась… Чесно…
– Ти пам’ятаєш, що дедлайн конкурсу, який ти виграєш, через тиждень? Коли зніматимемо відео? – з ентузіазмом запитала Олеся. По всьому було зрозуміло: не діставши свого дівчина просто так не відступить.
– Я передумала брати участь
– Ти помиляєшся, це такий шанс для тебе і я не дозволю тобі його проґавити через твою дурість.
– Я не хочу… Тебе це не має так переймати.
– У
