сам здоровенний». Фоторобот скласти не може. Так, цей же, гопник – хрін з ним, а от маніяк мене турбує: відчуваю, накоїть він…
– Знаєш, Миколо, нумо їсти, чи що, бо вже й чай охолоне… – запропонував Іван. – Я зранку не їв, весь день без обіду, а у пристойних людей вже вечеря починається…
– Слухай, а шеф на місці? – несподівано запитав Микола.
– Ні, якраз поїхав, як я з ковбасою до відділу заходив, – не зрозумів ходу думок товариша Сухинін.
– А Гадов?
Гадовим весь особовий склад райвідділу поголовно позаочі називав парторга, гаркавого майора Радова, за винятково паскудну вдачу й патологічну тягу до доносів.
– Він же у відпустці, – заспокоїв товариша Іван. – А що?
Крім начальника та головного партійця боятися було начебто нікого.
– А те, – сказав Струков, закрив на два оберти ключа замок в дверях кабінету, дістав із сейфа пляшку з-під напою «Буратіно» з першокласною ханкою, котру реквізували перед новорічними святами у місцевої самогонщиці. Вони випили одним махом по сто п'ятдесят і взялися за трапезу; потім, під бутерброди, прийняли ще по сотці, відразу прибрали порожню пляшку від гріха подалі в портфель (аж ніяк не забудеш винести з відділу), тут же налили у склянки міцного чаю, щоб не можна було винюхати, що з них пили тільки-но. Друзі й раніше ніколи не вживали спиртного в робочий час, але з початком горбачовського правління моментально звикли шифруватися й у неробочий і навіть не відчували жодного душевного дискомфорту від чималого, загалом-то, приниження.
Ані Струков, ані Сухинін не знали, що в сусідньому районі, що теж притулився до Московської кільцевої дорозі, їхні колеги вже півроку безуспішно б'ються над нерозкритим злочином, і в них справа про звіряче вбивство перукаря Ложкіна з «висяка» теж неухильно перетворюється на «глухар».
А маніяк, що намислив себе Катом, у цей час задоволено вивчав замітку в місцевій газеті: «Розшукується хлопчик. 2 січня 198… року в 14 годин 45 хвилин пішов на лижну прогулянку по просіці, що веде від міста Митищі до Кільцевої автодороги в напрямку мікрорайону Гольяново Москви, 16-річний Віталій…»
«Мікрорайону Москви Гольяново», – зі зловтіхою подумки поправив газетярів він. Потім подумав: «Ага, значить, хлопчиська звали Віталієм…»
Ще він зрозумів, що Віталія вже зшукалися, але не знав, що його вже знайшли і взялися за пошуки вбивці.
З тих пір на щиті, який тримала намальована в його щоденнику смерть, додалися нові гробики, і чимало, а його не те що не зловили, навіть на слід не вийшли. Цей факт неабияк зміцнював його впевненість у власній винятковості.
Гігант докурив сигарету, кинув недопалок у бік урни, не влучив і розчаровано хмикнувши, потягнувся, аж суглоби хруснули, і ліниво почвалав додому – спати. Він відчував: ще не сьогодні, але от-от, завтра-післязавтра це знову накотить, і тоді він знову вийде на полювання, щоб здійснити страту.
2
Володю завжди любили друзі та знайомі. Спочатку у Вінниці, потім в
