вагітності, я втратила б весь серпень, але в серпні я була вільна – хоч і з великим животом, але чудесно вільна – і я сміялася собі в рукав протягом місяця, утішаючись тим, як цей обман псував настрій їй.
Тепер я сподівалася відбути лише тиждень чи десь так перед народженням дитини в похмурих сутінках, відрізаною від зовнішнього світу, не бачачи жодного чоловіка, крім священика крізь затінений екран. Потім я матиму шість тижнів усамітнення після пологів. У мою відсутність її світлість мати короля втішатиметься управлінням двору, збиратиме привітання з нагоди народження онука, наглядатиме за його охрещенням і влаштує бенкет, а я сидітиму замкнена у своїх кімнатах, жоден чоловік – навіть мій власний, її син, – не зможе побачитися зі мною.
Покоївка принесла з гардероба зелену сукню для мого офіційного прощання. Я заперечливо махнула рукою, бо мені остогидло вдягати тюдорівський зелений колір, коли двері раптом розчахнулися й Меґґі забігла до кімнати й упала навколішки переді мною.
– Елізабет, твоя милосте, я тебе благаю! О, Елізабет, врятуй Тедді!
Немовля, здавалося, стривожено підстрибнуло в животі, коли я зсунулася з ліжка й ухопилася за штори. Кімната закрутилася навколо мене.
– Тедді?
– Вони його схопили! Вони ведуть його кудись!
– Будь обережна! – застерегла мене Сесилія, підбігши до мене, щоб допомогти стати на ноги.
Я навіть не почула її.
– Ведуть його куди?
– У Тауер! – зойкнула Меґґі. – У Тауер! Який жах! Швидше, зупини їх. Благаю тебе!
– Біжи до короля! – кинула я Сесилії через плече, швидко прямуючи до дверей. – Перекажи йому мої привітання й запитай, чи можу я негайно прийти до нього. – Я схопила свою кузину Меґґі за руку і сказала: – Ходімо зі мною, я їх зупиню.
Я поквапно йшла босоніж по довгих кам’яних коридорах, підмітаючи їх довгою нічною сорочкою, а Меґґі випередила мене й побігла вгору крученими кам’яними сходами на поверх дитячих кімнат, де вона, Едвард і мої маленькі сестрички Катерина і Бриджит мали свої кімнати з учителями та служницями. Але раптом я побачила, як вона поточилася назад, і почула гупання півдесятка важких черевиків, що спускалися сходами.
– Ви не можете його взяти! – почула я, як вона каже. – Зі мною королева! Ви не можете його взяти!
Коли вони вийшли з-за повороту сходів, я побачила спочатку взуті в черевики ноги першого чоловіка, потім його червоні краги, а далі його яскраво-червону туніку, обшиту й оздоблену золотою шнурівкою. Це був однострій йоменів гвардії – щойно створеного Генрихом персонального війська. За ним ішло ще кілька таких людей. Вони послали цілий підрозділ із десятьох чоловік, щоб заарештувати малосилого одинадцятирічного хлопчика. Едвард був такий наляканий, що останній гвардієць тримав його під пахви, щоб він не упав униз зі сходів. Його худі ноги
