style="font-size:15px;"> – Ви бачите, що вони несуть? – збуджено заверещала Меґґі. – Бачите прапор?
Я підвелася зі стільця й подивилася через її голову.
– Я нічого не бачу звідси.
– Це прапор, – сказала вона, і її голос затремтів від радості. – Це розшарпаний прапор Воріків. І вони викрикують моє прізвище! Ворік! Ворік! Вони викрикують прізвище Тедді.
Я подивилася через її голову на свою матір.
– Вони вигукують ім’я Едварда, наступника престолу з династії Йорків, – спокійно промовила я. – Вони хочуть повернути на трон хлопця Йорка.
– Атож, – погодилася вона. – Звісно, вони хочуть повернути на трон його.
Ми стали чекати новин. Мені було особливо важко чекати, знаючи, що мої друзі, моя родина й мій дім збройно повстали проти мого чоловіка. Та особливо важко це було для її світлості матері короля, яка, здавалося, зовсім перестала спати, а протягом цілої ночі стояла навколішки перед маленьким вівтарем у своїй приватній кімнаті, а протягом дня – у каплиці. Вона стала тонкою й сірою від тривоги. Думка про те, що її єдиний син перебуває далеко в цій невірній країні без будь-якого захисту, крім армії свого дядька, робила її хворою від страху. Вона звинувачувала своїх друзів, що покинули його, його прихильників у тому, що вони від нього розбіглися. Вона називала їхні імена, звертаючись у свої молитвах до Бога, називала одне за одним, чоловіків, які приєдналися до переможця, але покинуть його, коли він зазнає невдачі. Вона нічого не їла, постуючи, щоб здобути прихильність Бога. Але ми бачили, що її змагає дедалі більший страх, що попри все Бог не благословив її сина, що з якоїсь невідомої причини Бог відвернувся від Тюдорів. Він посадив їх на трон Англії, але на наділив силою утримати його.
Відбувалися сутички між лондонськими бандами й військовими підрозділами Тюдорів у невеличких селах поблизу від Вестмінстера. Здавалося, на кожному перехресті доріг лунали крики: «Ворік! Ворік!» Біля Гайбері відбулася запекла битва між повстанцями, озброєними камінням, граблями й серпами, та важко озброєною королівською гвардією.
Розповідали про солдатів Генриха, які кидали штандарт Тюдорів і перебігали до повстанців. Ходили чутки, що багаті лондонські купці й навіть батьки міста підтримували юрбу, яка кишіла вулицями, викрикуючи заклики до повернення дому Йорків.
Леді Марґарет наказала, щоб на всіх вікнах, які виходили на вулиці, позачиняли віконниці, тому ми не могли бачити битви, які відбувалися під самими мурами палацу. Потім вона наказала позачиняти й усі інші вікна, щоб ми не могли чути, як юрба викрикувала гасла на підтримку Йорків, вимагаючи, щоб Едвард Ворікський, мій маленький кузен Тедді, вийшов і помахав їм рукою.
Ми не допускали його до вікон у шкільній кімнаті, ми забороняли слугам поширювати плітки, а проте він знав, що люди Англії хочуть бачити його королем.
– Генрих є королем, – сказав він мені, коли я слухала, як він читає книжку у шкільній кімнаті.
– Генрих є королем, – підтвердила я.
Меґґі подивилася
