люб’язно питає він. – Можна замінити.
Герда сміється. Розлючений дешевою спробою Едуарда підкупити її їжею, я вже вирішую попросити суп, як раптом Герда штовхає мене під столом ногою. А на столі вона граціозно міняє тарілки і дає мені більший шматок.
– Так годиться, – пояснює вона кельнерові. – Чоловікові завжди дають більший шматок. Правда ж?
– Воно то так, – розгублено бурмоче Фрайданк. – Вдома… але тут… – колишній єфрейтор не знає, що робити. Едуард наказав йому віддати майже весь паштет Герді, а мені одрізати тільки скибочку, і він так і вчинив. Однак вийшло все навпаки, і тепер Фрайданк з жахом відчуває, що йому доведеться щось вирішувати на свою відповідальність. Такого в нашій любій вітчизні не люблять. Накази ми виконуємо швидко, це в нас у крові, у гордій крові, і вже не одне століття, але вирішувати щось самому – то вже інша річ. І Фрайданк робить єдине, на що він здатен: шукає допомоги в свого хазяїна, чекаючи нового наказу.
З’являється Едуард.
– Подавайте на стіл, Фрайданк, чого ви стовбичите!
Я хапаю виделку і швидко відділяю шматок від паштету, що лежить переді мною, саме в ту мить, коли Фрайданк, вірний першому наказові, знову пробує поміняти тарілки.
Кельнер застигає на місці. Герда пирскає од сміху. Едуард, спокійний, як полководець, збагнувши, що сталося, відштовхує Фрайданка, відрізає другий добрячий шматок паштету, швидко кладе його на Гердину тарілку і єхидно питає мене:
– Смачний?
– Нічого, – відповідаю, – шкода тільки, що не з гусячої печінки.
– А він і є з гусячої.
– А на смак – ніби з телячої.
– Ти коли-небудь їв гусячу печінку?
– Едуарде, – відповідаю, – я стільки з’їв гусячої печінки, що навіть блював нею.
Едуард сміється в ніс.
– Де? – зневажливо питає він.
– У Франції, під час наступу, коли з мене робили солдата. Тоді ми захопили цілу крамницю, повну паштету з гусячої печінки. Страсбурзького паштету у формах, із чорними перігорськими трюфелями, яких у тебе немає. Ти тоді чистив на кухні картоплю.
Я не кажу йому про те, що мені стало тоді нудно, бо ми знайшли й власницю крамниці – стару жінку, яку снарядом роздерло на шматки і приліпило до розвалених стін, а голову з сивим волоссям відірвало й настромило на гачок від полиці, як настромлюють на списи своїх ворогів варварські племена.
– А вам подобається? – питає Едуард Герду ніжним голосом жаби, що весело плаває у темному вирі світової скорботи.
– Дуже, – відповідає Герда, налягаючи на їжу.
Едуард кланяється, як людина з вищого світу, і відходить, ніби слон, що пускається в танок.
– Бачиш, – радіє Герда. – Він зовсім не такий скупий.
Я відкладаю виделку.
– Слухай, ти, занесене сюди вітром циркове чудо, – кажу я їй. – Ти бачиш перед собою чоловіка, чия гордість, говорячи жаргоном Едуарда, тяжко поранена, бо його дама знехтувала ним заради
