струнко, негіднику! Ти забув свої обов’язки фельдфебеля! – гукаю я. – Хіба я для того дав тобі нашивки на комір і шаблю, щоб ти бруднив камені, призначені для цвинтарів? – І ще суворіше, тоном наказу шиплю – Струнко, мерзенний осквернителю надгробків!
Команда діє. Кнопф виструнчується. У його вирячених очах відбивається світло місяця.
– Кнопфе! – веду я далі зловісним голосом. – Коли я ще раз спіймаю тебе тут, то переведу в штрафники! Ти ганьбиш честь німецького солдата і союз відставних фельдфебелів!
Кнопф слухає, задерши голову, як собака, що виє на місяць.
– Кайзер? – шепоче він.
– Застебни штани і йди геть звідси! – глухо наказую я. – І затям: коли ще хоч раз наважишся на таке свинство, тебе буде переведено в штрафники і кастровано! Запам’ятай – кастровано! А тепер геть звідси, брудна шкапо!
Збентежений Кнопф, спотикаючись, рушає до дверей. Відразу ж після цього із саду вискакують закохані, як пара наляканих оленів, і чимдуж мчать на вулицю. Цього вже я, звичайно, не хотів.
Клуб поетів зібрався в Едуарда. Про екскурсію до публічного дому вже вирішено. Отто Бамбус сподівається, що вона дасть нову силу його хирлявій ліриці. Ганс Гунгерман хоче знайти там натхнення для своєї поеми «Казанова» та для циклу білих віршів «Демонічна жінка», і навіть Матіас Грунд, автор книги про смерть, гадає, що зможе здобути кілька цікавих деталей для «Останнього марення параноїка».
– А ти, Едуарде, чому не йдеш з нами? – питаю я.
– Чого мені йти, – звисока відповідає він. – Я маю все, що мені треба.
– Невже? Так таки й маєш?
Я знаю, на що він натякає, і знаю, що він бреше.
– Едуард спить з усіма служницями свого готелю, – пояснює Ганс Гунгерман. – Якщо котрась відмовляється, він звільняє її. Він же справжній друг народу.
– Із служницями? То ти таке робив би! Вільні вірші, вільне кохання! А я ні! Та ще й у своєму домі! Це було б проти моїх правил!
– А з гостями теж ні?
– З гостями? – Едуард зводить очі до неба. – Ну, тут, звичайно, не завжди втримаєшся. Герцогиня Бель-Армін, наприклад… – він робить паузу.
– Що наприклад? – питаю я.
Кноблох маніжиться:
– Кавалер мусить бути скромним.
Гунгерман аж заходиться від сміху.
– Добра мені скромність! Скільки їй було років? Вісімдесят?
Едуард зневажливо посміхається – та раптом посмішка сповзає з його обличчя, як маска, коли лопне мотузок, що тримає її: в кімнату входить Валентин Буш. Він хоч і непричетний до літератури, але вирішив піти з нами до публічного дому. Йому хочеться бути при тому, як Отто Бамбус втрачатиме невинність.
– Як справи, Едуарде? – питає Валентин. – Чудово, що ти ще живеш, правда ж? Інакше ти не міг би втішатися з герцогинею.
– Звідки ти знаєш про це? – Вражено питаю я.
– Почув
