в себе сльози, коли захоче, як видатний артист. Це, безперечно, великий поступ. Зараз йому не треба входити в будинок заплаканому. Раніше, якщо торгівля затягувалась, сльози висихали, бо в присутності родичів померлого Оскар не міг удатися до цибулі. Тепер же навпаки: він з’являється з сухими очима і, розмовляючи про покійника, заходиться слізьми, що, певна ргч, справляє зовсім інше враження. Ці сльози відрізняються від попередніх, як справжні перли від штучних. Оскар запевняє, ніби він плаче так переконливо, що часто навіть родичі покійного заспокоюють і втішають його.
З свієї кімнати виходить Ґеорґ Кроль. В зубах у нього димить справжня гаванська сигара, і весь він аж сяє від задоволення. Він одразу ж приступає до діла:
– Пане Фукс, це правда, що ви можете плакати, коли вам треба, чи це тільки підступна пропаганда наших конкурентів?
Замість відповіді Оскар втуплює в нього погляд.
– Що з вами? – питає Ґеорґ. – Ви погано себе почуваєте?
– Хвилинку! Мені треба настроїтись!
Оскар заплющує очі, а коли знову розплющує, у них уже блищить волога. Він і далі пильно дивиться на Ґеорґа, і за мить його голубі очі наповнюються слізьми. Ще хвилина, і вони котяться йому по щоках. Оскар виймає носовичок і витирається.
– Ну як? – питає він, дістаючи годинника. – Менш ніж дві хвилини. Часом я справляюсь за одну, коли в домі лежить покійник.
– Чудово, – Ґеорґ наливає коньяку, який ми тримаємо для клієнтів. – Вам слід би стати артистом, пане Фукс.
– Я й сам уже думав про це. Але дуже мало таких ролей, де треба чоловічих сліз. Звичайно, Отелло, але крім нього…
– Як ви цього домагаєтесь? Якимось трюком?
– Уявою, – скромно відповідає Фукс. – Сильною уявою.
– А що ж ви допіру уявляли?
Оскар випиває чарку.
– Щиро кажучи, вас, кане Кроль. Що ви лежите з потрощеними руками й ногами, а ціла зграя пацюків повільно об’їдає вам лице. Ви ще живі, але не можете одігнати тварюк поламаними руками. Вибачте, але щоб так швидко викликати сльози, мені потрібен був дуже сильний образ.
Ґеорґ проводить рукою по обличчю. Воно ще на місці.
– Гольмана й Клоца ви теж такими уявляєте, коли стараєтесь для них? – питаю я.
Фукс хитає головою.
Тоді я уявляю собі, що вони дожили до ста років, залишились багаті й здорові, аж поки не померли уві сні від паралічу серця – і в мене сльози течуть од люті.
Ґеорґ сплачує йому комісійні за два передані нам замовлення.
– Останнім часом я ще навчився майстерно гикати, – каже Оскар. – Дуже діє. Прискорює торг. Люди почувають себе винними, бо думають, що все це від співчуття їхньому горю.
– Пане Фукс, переходьте до нас! – запально вигукую я. – Ви належите до тих, хто робить своє діло з художнім смаком, а не до сухарів, які просто деруть гроші.
Плаксивий Оскар, приязно посміхаючись, хитає головою й прощається.
– Не можу. Без зради я буду просто плаксивою
