групи, але вирахував, що вони відійшли кілометрів сто назад.
Якусь мить він стояв непорушно. Відтоді, як почалася відпустка, він жодного разу не подумав про своїх товаришів. Згадка про них потонула в ньому, наче камінь. Тепер вона випливла на поверхню.
У Гребера було таке враження, ніби із землі підводиться якась сіра самотність. Безлика, німа самотність. У зведеннях повідомлялося, що на ділянці фронту, де стояв його підрозділ, тривали важкі бої. Але сіра самотність не мала ні голосу, ні кольору; здавалося, вона поглинула навіть напругу боротьби. Підводилися тіні, знекровлені й порожні; вони ворушилися і дивилися на нього, крізь нього, а коли знову падали, то скидалися на перекопану сіру землю, а земля на них, так наче й вона ворушилася і вростала в них. Високе, мерехтливе небо над головою втрачало барви, вицвітало від сизого диму цього безкінечного вимирання, що підводилося із землі й заступало навіть сонце. «Зрада, – гірко подумав Гребер. – Вас зрадили, зрадили й кинули в багно, і вашу боротьбу та смерть поєднано з убивством, несправедливістю, брехнею й насильством. Вас обдурено в усьому, навіть у цій злиденній, мужній, жалюгідній і непотрібній смерті».
Його штовхнула якась жінка з мішком.
– Ви що, не бачите? – сердито лайнулась вона.
– Бачу, – буркнув Гребер, але з місця не зрушив.
– То чому ж стали посеред дороги?
Гребер нічого не відповів. Він раптом збагнув, чому пішов назирці за Гайні. Це було щось темне й незбагненне, яке він не раз відчував на полі бою, запитання, що на нього він не наважувався собі відповісти, несподівана, гнітюча розпука, якої він завжди намагався уникнути. Усе це нарешті наздогнало його тут і поставило перед випробуванням. Тепер він уже знав, що це таке, і більше не хотів тікати від нього. Він прагнув ясності й був готовий до неї. «Польман, – згадав він. – Фрезенбург просив, щоб я його відвідав. А я забув. Треба з ним поговорити. Я просто повинен поговорити з людиною, якій можна довіритись».
– Йолоп! – кинула жінка з важкою ношею і потюпала далі.
Половина будинків на Янпляц були зруйновані, інші стояли цілі. У них було вибито лише кілька вікон. Тут життя тривало далі, жінки прибирали й варили їсти, а на протилежному боці крізь розбиті фасади виднілися залишки кімнат, де зі стін звисало лахміття шпалер, нагадуючи подерті прапори після програної битви.
Будинок, у якому раніше жив Польман, стояв на зруйнованому боці. Верхні поверхи обвалилися й засипали вхід. Здавалося, в будинку ніхто більше не живе. Гребер уже хотів був вернутися назад, коли раптом помітив серед руїн протоптану вузеньку стежечку. Він пішов по ній і невдовзі побачив ширшу й розчищену стежку, яка вела до вцілілого чорного ходу. Він постукав. Ніякої відповіді. Постукав ще раз. По хвилі почув якесь шарудіння. Брязнув ланцюжок, і двері обережно прочинились.
– Пан Польман? – мовив Гребер.
Старий висунув голову.
– Так. Що ви хочете?
– Я
