або розстріляють.
Гребер чекав.
– Мученики християнської доби не підкорялися насильству, – неквапно проказав Польман.
– Ми не мученики. Але скажіть, де починається співучасть? – запитав Гребер. – Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?
Польман пригнічено дивився на нього.
– Хіба я можу вам це сказати? Це велика відповідальність. Я не можу вирішувати замість вас.
– Кожен повинен вирішувати це сам?
– Гадаю, так. А як же інакше?
Гребер промовчав. «Навіщо запитувати далі? – думав він. – Я раптом перетворився тут із звинуваченого на суддю. Навіщо я мучу цю літню людину й вимагаю від неї звіту за те, чого вона колись сама мене вчила, чого пізніше я вчився сам? Чи потрібна мені ще одна відповідь? Хіба я щойно не дав її собі сам?»
Він поглянув на Польмана. Гребер уявив собі, як день у день цей старий сидить у своїй комірчині при тьмяному світлі лампи або й просто в темряві, немов у катакомбах стародавнього Риму, вигнаний з роботи, щогодини очікуючи арешту й намагаючись знайти розраду в своїх книгах.
– Ваша правда, – промовив Гребер. – Запитувати когось іншого – це означає ухилятися від самостійного рішення. Та я, мабуть, і не чекав від вас вичерпної відповіді. Я, власне, запитував себе самого. Але інколи це вдається лише тоді, коли запитуєш іншого.
Польман похитав головою.
– Ви маєте право запитувати. Співучасть! – раптом вигукнув він. – Що ви в цьому розумієте? Ви були молоді, і вас отруїли брехнею ще тоді, коли ви нічого не розуміли. А ось ми… Ми бачили це й дозволили, щоб воно сталося! Чим це пояснити? Душевною кволістю? Байдужістю? Обмеженістю? Егоїзмом? Відчаєм? Але ж як могла поширитися така чума? Гадаєте, я сам не ламаю собі щоденно голову над цим?
Нарешті Гребер збагнув, кого йому нагадали Польманові очі. Такі очі були в росіянина, якого він розстріляв. Він підвівся.
– Мені пора, – сказав похмуро. – Дякую, що впустили мене в дім і поговорили зі мною.
Він узяв свого кашкета. Польман немовби прокинувся.
– Ви вже йдете, Гребере? Що ж ви вирішили?
– Не знаю. У мене ще два тижні на роздуми. Це не так уже й мало для того, хто звик рахувати життя хвилинами.
– Приходьте ще! Зайдіть іще раз перед від’їздом. Обіцяєте?
– Обіцяю!
– Тепер до мене рідко хто заходить, – зітхнув Польман.
Біля засипаного вікна між книгами Гребер помітив невеличку фотокартку. На ній був юнак його віку у військовій уніформі. Гребер згадав, що Польман мав сина. Але тепер краще таким не цікавитись.
– Привітайте Фрезенбурга, якщо писатимете йому, – попрохав Польман.
– Гаразд. Із ним ви розмовляли так, як оце зі мною, правда ж?
– Правда.
– Мені хотілося б, щоб ви поговорили так раніше й зі мною.
– Гадаєте, Фрезенбургу стало від цього легше?
