я вас упізнав, – промовив він. – Надворі було занадто яскраве світло. Я рідко звідси виходжу і вже відвик від нього. Сюди майже не заглядає денне світло, я свічу гасом. Але його обмаль, тож доводиться часто сидіти просто в темряві. Електрики ж тепер немає.
Гребер придивився до вчителя. Той так постарів, що він його не впізнав би. Потім роззирнувся довкола і йому здалося, що він потрапив у якийсь інший світ. Це було не тільки через тишу та дивне, освітлене гасовою лампою житло, що після яскравого сонячного світла нагадувало похмуру катакомбу. Це було через щось інше – через коричневі й золотисті ряди книг на полицях уздовж стін, бюрко для читання, гравюри на стінах та ще через цього старого сивого чоловіка зі зморшкуватим вощаним обличчям, схожого на ув’язненого, який багато років провів у неволі.
Польман завважив Греберів погляд.
– Мені пощастило, – сказав він. – Я зберіг майже всі свої книги.
Гребер обернувся.
– А я книг уже давно не бачив. За останні роки прочитав усього одну-дві.
– Мабуть, у вас не було змоги. Книги надто важкі, щоб їх носити в ранці.
– Вони були надто важкі й для того, щоб їх носити в голові. Вони не в ладах з тим, що сталося. А ті, які в ладах, просто не хочеться читати.
Польман кинув погляд на м’яко освітлений зелений абажур.
– Чого ви до мене прийшли, Гребере?
– Фрезенбург сказав, що я повинен до вас зайти. Ви його добре знаєте?
– Це була на фронті єдина людина, якій я цілком довіряв. Він сказав, щоб я провідав вас і поговорив із вами. Ви знаєте правду.
– Правду? Про що?
Гребер подивився на старого. Він учився в його класі, але звідтоді минула наче ціла вічність. І все-таки на мить Греберові здалося, немовби він знов учень, учитель розпитує його про життя, і саме зараз вирішується його доля – у цьому темному, напівзаваленому, переповненому книгами закапелку з вигнанцем-учителем його юнацьких літ. І книжки, і вчитель ніби втілювали в собі те, що відійшло в далеке минуле – добро, наполегливість і мудрість, – а сміття перед вікнами – те, що від усього цього залишилось.
– Я хочу знати, якою мірою я причетний до злочинів, скоєних протягом останніх десяти років, – промовив Гребер. – І ще я хочу знати, що мені робити.
Польман здивовано втупився в нього. Потім устав і пройшовся по кімнаті. Він узяв одну з книг на полиці, розкрив її і, не читаючи, поставив назад. Нарешті знов обернувся до гостя.
– Ви усвідомлюєте, про що мене питаєте?
– Так.
– Сьогодні злітають голови за куди простіші речі.
– А на фронті вбивають просто нізащо, – відповів Гребер.
Польман знову сів.
– Під злочинами ви, звичайно, розумієте війну?
– Я розумію все те, що призвело до неї. Брехню, насильство, гніт, несправедливість. А також війну. Війну в такому вигляді, в якому ми її ведемо – з таборами для рабів, концентраційними таборами і масовим знищенням мирного населення.
Польман мовчав.
– Мені
