робити, – сказала вона. – Це може накликати біду.
«Вона має рацію, – подумав Гребер і роздратовано зиркнув на кельнера, що ходив із тацею між людьми. – Це не хоробрість, а легковажність. Небезпека – надто серйозна річ. Наскільки вона серйозна, можна збагнути лише тоді, коли багато разів побачиш смерть».
– Друге попередження, – промовив хтось поруч. – Летять!
Гребер підсунув свого стільця до Елізабет.
– Мені страшно, – сказала вона. – Незважаючи на добре вино й мою рішучість.
– Мені також.
Він обняв її за плечі й відчув, яка вона напружена. Несподівано його заполонила хвиля ніжності. Дівчина вся наструнчилась, немов тварина, що відчуває небезпеку. То було не позування, та вона й не прагнула цього. Мужність була її опорою, саме життя напружилося в ній від завивання сирен, яке тепер стало іншим і провіщало смерть. Елізабет не намагалася нічого приховати.
Він помітив, що супутник блондинки дивиться на нього. Це був худющий старший лейтенант, який майже не мав підборіддя. Блондинка реготала, інші весело споглядали її.
Легкий поштовх хитнув бомбосховище. Потім почувся глухий звук вибуху. Розмова урвалася, але за мить почалася знову, голосніша і жвавіша. Три наступні вибухи пролунали один за одним і вже ближче.
Гребер міцно тримав Елізабет. Блондинка перестала сміятися. Зненацька важкий удар струсонув підвал. Помічник кельнера покинув тацю і вчепився руками в точені дерев’яні опори буфету.
– Без паніки! – гукнув різкий, владний голос. – Це далеко звідси.
Раптом стіни задвигтіли й стали потріскувати. Лампочка почала блимати, немов у погано освітленому фільмі, щось оглушливо тріснуло, морок і світло змішались одне з одним, і в сяйві цих коротких спалахів групки людей за столиками здавалися кадрами уповільненої кінозйомки. Спершу жінка з викотом на спині сиділа, після другого попадання і спалаху підвелася, потім кинулася в темний закуток, і люди, що там були, стали тримати її, а вона почала кричати. Нарешті світло погасло зовсім, і в гуркоті, що породжував сотні відлунків, закон земного тяжіння неначе перестав діяти, і підвал завис у повітрі.
– Це лише світло, Елізабет! – крикнув Гребер. – Погасло світло. То була всього-на-всього вибухова хвиля, тільки й того. Десь порвало проводку. У готель не влучило.
Вона притиснулася до нього.
– Свічки! Сірники! – гукнув хтось. – Тут мають бути свічки! Чорт забирай, де свічки? Або кишеньковий ліхтарик!
Спалахнуло кілька сірників. Вони скидалися на блукаючі вогники в якомусь величезному громохкому просторі й освітлювали самі обличчя та руки, немовби тіла цього страшного гуркоту порозпадалися і в пітьмі витали тільки оголені руки та обличчя.
– Чорт забирай, невже тут немає запасного освітлення? Де кельнер?
Світляні кола опускалися й підіймалися, бігали по стінах, хиталися сюди-туди. На мить з’явилася гола спина жінки у вечірній сукні, заблищали прикраси й показався темний роззявлений рот. Потім усе ніби підхопив чорний вітер
