двері відчиненими. Світлий прямокутник здавався якимсь нереальним. Троє в кімнатці сиділи й мовчали. Увійшов кельнер.
– Прибрати зі столу?
– Не треба.
– Налити й вам? – спитав Мариль Рут.
Дівчина похитала головою.
– Все-таки випийте. Вам полегшає. – Він налив їй півчарки.
Уже стемніло. Лише на обрії над дахами оранжевою смужкою, переходячи вище у тьмаву зелень, догоряло останнє світло вечора. У ньому плавав блідий місяць, поїдений плямами, наче стара мідна монета. З вулиці чулися голоси – гучні, вдоволені, безжурні. Кернові зненацька пригадався Штайнер, його слова: поруч тебе може вмирати людина, а ти нічого не відчуватимеш. Оце й є лихо нашого світу! Співчуття – не біль. Це прихована зловтіха. Зітхання полегкості, що це не ти сам і не людина, яку ти любиш… Керн зиркнув на Рут. Але її обличчя вже не можна було розгледіти.
Мариль прислухався.
– Що це?
Протяглий, глибокий звук скрипки розітнув вечірню імлу, потім затих, знову забринів, налився силою, знявся увись, переможний, непокірливий, – і задзюрчали переливи, все ніжніші й ніжніші, розвинулась мелодія, проста й смутна, як догорілий вечір.
– Це в нас, у готелі, – сказав Мариль і виглянув у вікно. – Над нами, на п’ятому поверсі.
– Я, здається, знаю цього скрипаля, – озвався Керн. – Я вже раз чув, як він грає. Але я не знав, що й він тут живе.
– Це не звичайний скрипаль. Це великий майстер…
– Може, піти попросити, щоб він перестав?
– Чого це?
Керн уже повернувся до дверей. Мариль блиснув окулярами:
– Не треба. Навіщо? Хіба так не можна сумувати? Однаково смерть повсюди. Одне другому не вадить.
Вони довго сиділи й слухали. Нарешті з суміжної кімнати вийшов Браун.
– Кінець, – сказав він. – Померла. Недовго й мучилась. Але вона знала, що дитина жива. Це ми їй встигли сказати.
Троє за столом підвелися.
– Можна вже перенести її сюди, – сказав Браун. – Адже в тій кімнаті живуть люди…
Лисий лікар, що все ще топтався біля померлої, якось аж непристойно контрастував із нею: жадібне, повнокровне, ненажерливе, вибагливе життя поруч із довершеним спокоєм смерті.
– Не розкривайте її, – сказав він. – Краще вам усього не бачити. І так уже досить з вас, аж занадто. Правда, люба фройляйн?
Рут похитала головою.
– О, ви тримались одважно, навіть не писнули! Ви знаєте, Брауне, що мені зараз хочеться зробити? Повіситись на першій гілляці!
– Ви ж і так зробили неможливе – врятували дитину.
– Знаю, знаю! Знаю, що ми зробили все, що більше вже не було ради. І все-таки мені хочеться повіситись.
Він аж задихався од люті. М’ясисте обличчя над комірцем закривавленого халата почервоніло.
– Двадцять років уже займаюся цим! І щоразу, як у мене вислизає з рук людське життя, мені хочеться повіситись. Безглуздо, але що я вдію! – Він повернувся до Керна. –
