>
Непростим був той світ, жорстоким, але щирим, змінювався він, як усе на землі змінюється. Сонце сходить щоранку, і сузір’я щоночі розквітають на небесному оксамиті. На волосинку, чого й оком людським не помітиш, змінюють вони місце своєї появи, рухаються небом. І лише тисячоліття ту таємницю знають, тільки вони бачать, як вицвітає небесна синь, старішають зірки, згоряє одвічне сонце, даруючи землі золото і життєдайне тепло.
От і на Дніпрових кручах перестали селитися войовничі сармати і скіфи – натомість будували сумирні люди на островах величної ріки білі храми з банями. А замість віче, народної волі, дедалі частіше вказувала шлях народу воля князівська – воля одного замість волі усіх. І часто величався справжнім Богом лише один із проявів життя, а всі інші відкидалися.
Жив тоді на Русі князь Володимир, великий князь, правитель і завойовник. Мріяв він про те, щоб усі голови перед ним схилили, як перед божеством, бажав влади і над людськими життями, і над серцями, і над минулим, і над майбутнім, і над людською пам’яттю. І вирішив великий князь Володимир зруйнувати те, про що оповідали йому у дитинстві, знищити сам лад світовий і проти світогляду прадавнього піти. Прийняв він хрещення і назвав Богом Єдиного, та й сам єдиною владою хотів на землі своїй бути.
Не прийняли його вибір люди, бо лише для себе обрати можна віру, лише за свої вчинки людина відповідає і перед життям, і перед людьми, і перед пам’яттю. Не можна обирати за інших, не можна відбирати чужу волю!
Та не прислухався великий князь до волі народної – водою і кров’ю охрестив землю, яку вважав своєю, а тоді під страхом смерті заборонив згадувати про той злочин, щоб стерти правду і з літописів, нещирого письмового слова, і з легенд, слова давнього, як сам рід людський, що правду, з вуст в уста передаючи, береже споконвіку.
Виступили проти нього люди, хто як міг, та не хотіли воювати з братами і сестрами. Бо прийняв дехто з їхніх рідних новий уклад життя, коли є правитель, і він, «сонце ясне», всім править, краще від інших правду знає і за вчинки усіх своїх підданих відповідає. Легше так жити, хоч і соромно, й в очі онукам дивитися не хочеться, пояснювати, чому волю свою і право вибору вільного іншому віддав, зрадив мрії свої, прагнення і призначення. Тому й нарікають відтоді старші покоління на молодші, бо легше жити, свою провину за порушений лад перекладаючи на тих, хто вільно ще жити прагне. А згодом забулася та провина, а звичай зверхнього ставлення до молоді на всі віки залишився.
Приходили до великого князя волхви, яким здавна за всіх часів й в усіх народів було призначено життя боронити і народи вести, від безумства і сірості оберігаючи. Не схотів князь слухати волхвів, насміявся й прогнав зі свого пишного палацу. Його тепер «сонцем ясним» люди називали, а що справжнє сонце силою чарівною наділяло, йому байдуже було. Заслала очі великому князю жага безмежної влади, і наче всі, жагою влади засліплені, злом нарік він ту золоту життєдайну силу.
Не підкорилися волхви наказу великого князя, навчали своїх наступників відчувати світ, як самі відчувають, передавали свої прадавні знання й підбурювали народ на повстання. Розгнівався великий князь і дав слово, що або підкоряться бунтарі новому порядку і його волі князівській, або знищені будуть і навіть пам’яті про них на землі не лишиться.
Кілька років тривала війна між волею князя і знанням прадавнім. Усе більше ставало люду на бік великого князя: надто солодкою на смак була влада над чужим життям і над чужою долею, і надто зручною безвідповідальність за свої вчинки. Отруйним завітом виявилася рабська покірність нового устрою і нової віри, рвалися зв’язки між людьми і світом, розпадалися родини…
Не схотіли волхви зачарувати людей, щоб з обличчя землі стерти палац і рід великого князя, бо інакше напилися б тої самої отрути влади, що не від сонця йде, а від заздрості, підлості і боягузтва. Самі пішли проти князя, узявши з собою тільки тих, хто свідомо такий вибір зробив і вирішив боротися до останнього…
Вийшло так, що вдалося великому князю Володимиру полонити десятьох із дванадцяти тих нахаб, що приходили до нього у палац просити золоте сонце не зраджувати. Неподалік від Дніпра, майже біля самих порогів, стратив князь усіх своїх полонених, змусивши в очі один одному дивитися. Помирали волхви в таких страшних муках, що зрадили життя, яке присягали захищати. Прокляли вони свою землю, що їх від смерті не врятувала, кожен на сто років. Страшним було їхнє прокляття: не знатиме зрадлива земля щастя і волі, потерпатиме від чужих забаганок, розмінною монетою для інших стане, а все, чого люди прагнути будуть й у що віритимуть від щирого серця, на смерть і зло обернеться. Кожен на сто років… Разом вийшло – тисяча літ.
А невдовзі помер і великий князь. Почалися міжусобиці, кожен із нащадків князя хотів урвати шмат влади, хоч і було ще трохи золотого часу, коли стольний град Київ Ярослава Мудрого славився в краях близьких і далеких. Намагався шанувати давніх богів, хоч і під новими іменами, і життю служив князь Ярослав, не забував питати поради у старших і мудріших від себе, та лише
