у його воду. Вода змила мої барви, та сама змертвіла, бо тими підступними барвами й оманою їхнього сяйва я згасив безліч чужих життів.
Я виповз на берег, щоб згаслі зірки, чиє світло ще лине до землі, загоїли мою рану. Листя вмить затулило від мене небо. Я хотів напитися життя у трав, але вони швидко зів’яли.
І тоді прийшла ти, і своїм співчуттям дала мені сили, дала мені час. Земля не владна знищити тих, кого благословила, тому ти вийшла з лісу живою. І мене забрала з тої пастки.
Дівчині хотілося втекти, як тоді у лісі бігти щодуху, але вона не могла навіть поворухнутися. Хоч і боролася зі страхом, та холодом її тіло сповнилось. Відчував це птах, і голос його був натхненним і щирим.
– Ні, моя рана невиліковна, чародійко, лише здається, що її вже нема. Надто гострою була стріла хранителя й самого єства мого торкнулася. Коли я не ласую твоєю радістю, відкривається рана знову.
Я мандрував твоїм краєм, в якому раніше не гостював, бачив твій народ, добрий, сміливий, відчайдушний, завжди гордий своєю красою. Мені сподобався твій народ. І тобі я за вчинок добрий повинен віддячити.
Дівчина нарешті опанувала себе і впевнено подивилася на страшного птаха. Якщо комусь не забракло сміливості кинути виклик злій силі, то і вона не відступить!
– Задовго ти гостюєш на моїй землі – нема на ній більше миру і радості! Лети в морок, звідки прийшов! Не буде в очах і серцях мого народу смертних тіней і пітьми кривавої!
Птах іще раз глянув на неї одним оком, іншим.
– Не жени мене, дівчино… Хіба мене проженеш? – мовив замислено. – Твоє серце розуміє, хто я. Як осяє світло морок прадавній, може відчути він вдячність, а як розкрає промінь ніч, темряву на шматки рвучи, боляче це, і ненависть квітне у тих стражданнях. До всього живого ненависть… Та яким буде те проміння – лагідним чи жорстоким – не темряви воля. І лиш на межі світла і мороку народжуються тіні сутінкові і пітьма кривава. І час у ту мить зупиняється. Я можу дати тобі безсмертя, чародійко, і краса твоя не зів’яне ніколи.
– Що смерть для мене? – лагідно всміхнулася дівчина, немов спогадам. – Я стану ромашками в полі, лисеням, зозулею, хмаринкою в небесах… Я не боюся смерті, бо лише початок вона іншого життя. Ти минаєш межу між світами, але й ті, що у моєму світі живуть, її переходять легко, якщо серця їхні жах не стискає. Лети, враже! Поверни спокій моїй землі. Лети!
Птах зиркнув на ту, яку називав чародійкою, із подивом, із жалем, із розумінням. Бачив він таких хранителів, що й самі до пуття не знали, яка сила ховається в їхньому слові і погляді.
Цілий народ, що обрав мир замість війни з пітьмою кривавою і сутінню, від зла благословенням своєї рідної землі захищений… Не було вже того благословення, зів’яло, мов трави на березі озера чорного.
Птах полетів, залишивши дівчину на самоті, високу, струнку, гарну, з темним волоссям, заплетеним у довгу косу.
Більше ніхто не бачив того птаха, та в наступні дні вода у криницях трохи змінила смак, і невловимі барвисті відблиски
