мовчало, теж не відповівши на її привітання. Воно було холодним і здавалося дуже глибоким. Дівчина йшла берегом, змахуючи з руки важкі, неначе липкі, краплі озерної води.
На березі серед в’янучої трави лежав птах, не схожий на її степових і лісових улюбленців. У лісі було дуже темно, лише біла сукня мовби світилася, але дівчина роздивилася чорну калюжу крові.
– Допоможи… – простогнав птах, та дівчині було лячно торкнутися його.
Птах ледь підвів голову, щоб подивитися на неї.
– Я ж не крові твоєї прошу. Лише води жменю, – злетіло до гілля, що загрозливо зашелестіло. – Краса не може бути байдужою! Зжалься…
Дівчина зачерпнула липкої води і, відкинувши жах, дала дивному птаху напитися. Потім обережно взяла його на руки, щоб обдивитися рану.
Цілилися в серце, і трохи схибили… Пір’я птаха на дотик було холодне, але не як зимові ночі – по-іншому.
Озеро залишалося недоторканим, та вітер так смикнув верхівки дерев, що обсипав її листям.
Дівчина пожаліла пораненого птаха, але затриматися біля цього змертвілого озера, щоб допомогти йому, було надто лячно.
Притискаючи птаха до грудей, вона відшукала стежку.
Озеро мовило до неї, закликаючи зупинитися, та дівчина вже бігла стежкою, залишаючи на землі крапочки крові з підошви, зраненої об шкіру мертвої гілки.
Птах тулився до її грудей, наче розгадуючи загадку: чому так б’ється її серце?..
Полин не випускав дівчину з лісу, обвиваючи ноги, та дарма, бо перемога залишилася за нею.
Світання із нерозумінням дивилося на налякану красуню зі сплутаним волоссям, тепер зодягнену у дрантя, що колись було білим вбранням.
Цвіли вишні, вкриваючи землю пелюстковим снігом. А дивний смертельно поранений птах одужував так швидко, що навіть квіт вишневий до кінця осипатися не встиг.
Він наново вчився літати й часто відпочивав у садочку. Тулубом темний, та його крила, на сонці барвисті, кидали тьмяні відблиски на рухливі тіні під деревами.
От тільки інші птахи почали оминати колись улюблений садочок. Сумно у ньому стало дівчині, так незвично тихо… І хоча квіту було рясно, а рік обіцяв щедрі врожаї, ягоди не зав’язалися.
Рана на пташиному тілі затяглася, почала заростати темним пір’ям. Птах намагався літати далеко, повертаючись часто перед ніччю, а то й на ранок.
Але дівчина не переймалася його подорожами, бо сум сповив її країну, а нові ранки приносили погані звістки: займалися нескошені поля, завчасно в’янули квіти, ліси оберталися неприступними фортецями та розбрат оселився у серцях її народу, навіть серед братів і сестер.
Полонена смутними думками, дівчина гуляла садом, не зводячи очей до синього неба чи ще живого зеленого гілля, наче погляд її земля до себе провиною прикувала.
Зашелестіли крила, і дівчина озирнулася.
Врятований нею птах сидів на дереві, гілка обвуглилася під його лапами.
