що один із них через два роки завчасно пішов на пенсію). І хай мені грець, якщо він не консультував самого начальника, старого Джорджа-Лимонні Губки-Дунехі, про те, як краще обійти всі ризики й заплатити поменше податків. Це було перед тим, як Дунехі з тріском виперли. Думаю, він уже вимріяв собі ті мільйони, які заробить із продажу книжки. У квітні п’ятдесят першого Енді заповнював податкові декларації для половини вертухаїв Шоушенку, а вже п’ятдесят другого – майже для всіх. Платили йому найціннішою в тюрмі монетою – добрим ставленням.
Згодом, коли посаду начальника тюрми обійняв Ґреґ Стаммас, Енді ще більше піднявся. Але розказати вам точно, у деталях, як саме це відбувалося, я б не зміг, хіба що навздогад. Дещо я знаю точно, а про інше можу лише здогадуватися. Я знаю, що є в’язні, які мають різноманітні привілеї, – радіоприймачі в камерах, на відвідини до них можуть приходити коли завгодно, і всяке таке. І є люди на волі, які платять за те, щоб у цих в’язнів були всі ті привілеї. Таких людей у тюрязі називають ангелами. Коли раптом якогось пацана відмазують від роботи в майстерні номерних знаків у суботу до обіду, ти точно знаєш, що якийсь ангел викашляв трохи бабла, щоб це сталося. Зазвичай усе відбувалося так: ангел давав на лапу якомусь вертухаю середньої ланки, а той уже підмазував вище й нижче по адміністративній драбині.
А потім був ще автосервіс зі знижками, який «поховав» начальника Дунехі. На якийсь час він заліг на дно, а потім, десь наприкінці п’ятдесятих, вигулькнув із новою силою. І деякі підрядники, які працювали в тюрмі, час від часу башляли начальству, я в цьому впевнений. Те саме майже точняк було з компаніями, чиє обладнання купили й поставили у пральні, майстерні номерних знаків і заводі для подрібнення руди, який побудували тисяча дев’ятсот шістдесят третього.
А ще наприкінці шістдесятих тут процвітала торгівля «колесами», і на цьому хтось із адміністрації добряче нагрів руку. Усі ці струмочки зливалися в чималу річку протиправного прибутку. То була не те щоб гора нелегальних баксів, які курсують у реально великих тюрмах: у «Аттиці» чи Сен-Квентині, приміром, – але й не мізер. І з часом ці гроші самі по собі стають проблемою. Їх не можна просто запхати в гаманець, а потім висипати жменю пожмаканих двадцяток і засалених десяток, коли хочеш зробити собі на задньому дворі басейн чи прибудувати до будинку флігель. Коли доходиш певної межі, то треба пояснювати, звідкіля в тебе бабоси… а якщо твоє пояснення когось не переконає, то рано чи пізно сам дістанеш номерок.
Отож, виникла потреба в послугах Енді. Його забрали з пральні й посадили в бібліотеці, але якщо глянути на це діло під іншим кутом, то з пральні його не забирали ніколи. Просто замість брудних простирадл змусили відмивати брудні гроші. Він переводив їх в акції, облігації, вільні від податків муніципальні облігації й усе таке.
Десь років через десять після того вирішального дня на даху майстерні він розказав мені, що не відчував за собою жодної провини й докори сумління
