її звали, точно не скажу). Шістдесят шостого й та зійшла зі стіни, а на рекордні шість років ангажемент у камері Енді здобула Ракел Велч. На останньому плакаті, що там висів, була гарненька співачка кантрі-року, яку звали Лінда Ронстадт.
Якось я спитав, що для нього означають ці плакати. Енді глянув на мене дивно, зачудовано.
– Та, певно, те саме, що й для всіх, хто тут сидить. Свободу. Ти дивишся на цих вродливих жінок і відчуваєш, ніби можеш… ну, не зовсім можеш, але ніби можеш… ступити крок і стати там, поряд із ними. Бути вільним. Мабуть, тому найбільше мені завжди подобалася Ракел Велч. Річ була не лише в ній. Насправді важливим був пляж, на якому вона стояла. То було наче десь у Мексиці. У тихій і спокійній місцині, де людина може слухати свої думки. Реде, ти ніколи не помічав за собою, що якась картинка збуджує почуття?
Я відповів, що ніколи про це не задумувався.
– Може, настане день, і ти зрозумієш, що я маю на увазі, – сказав мені тоді Енді. І, як виявилося, мав рацію. Минуло багато років, і я чудово зрозумів, що він мав на увазі… а коли це сталося, то найперше я подумав про Нормадена і про те, як він казав, що в Енді в камері завжди було холодно.
Наприкінці березня – на початку квітня шістдесят третього з Енді сталося дещо жахливе. Я вже вам казав, що він мав у собі те, чого більшості ув’язнених (у тім числі й мені) бракує. Можете назвати це незворушністю чи відчуттям душевного спокою, або навіть постійною та непохитною вірою в те, що рано чи пізно настане день, коли цей довжелезний кошмар закінчиться. Хоч би як вам забажалося це назвати, Енді Дюфрейн завше зберігав спокій і зосередженість.
У ньому не було ні краплини того похмурого відчаю, який із часом охоплює більшість довічників. Відчути запах безнадії у випадку з Енді вам би не вдалося нізащо. Аж до кінця тієї зими шістдесят третього.
На той час у нас був новий начальник, звали його Семюел Нортон. Сімейка Мезер, Коттон та Інкрис[24], почувалися б поряд із ним як удома. Наскільки мені відомо, ніхто й ніколи не бачив, щоб Сем Нортон усміхався. У нього був значок почесного баптиста з адвентистської церкви Еліота. Ставши на чолі нашої щасливої родини, він запровадив своє головне нововведення – кожному новоспеченому в’язню вручати примірник Нового Заповіту. Ще в нього на столі стояла маленька пластинка з тикового дерева, на якій золотими літерами було вирізьблено: «ХРИСТОС – МІЙ СПАСИТЕЛЬ». А на стіні висіло гаптування його дружини: «ЙОГО СУД ГРЯДЕ, І ДО НЬОГО ВЖЕ БЛИЗЬКО». Але нам, в’язням, це було фіолетово. За нашими відчуттями, суд уже відбувся, і, як і всі решта, ми б охоче засвідчили, що скелі не поспадали на нас і сухі дерева не дали прихистку. Для кожного випадку в нього була напоготові цитата з Біблії, у цього містера Сема Нортона, а коли вам у житті попадеться така людина, то моя вам порада: усміхайтесь якнайширше й обома долонями затуляйте яйця.
Випадків потрапляння в лазарет стало менше, ніж у часи Ґреґа Стаммаса, і, наскільки мені відомо,
Мезер Інкрис (1639–1723), Мезер Коттон (1663–1728) – батько та син, американські пуританські проповідники, релігійні моралісти, що справили великий вплив на американську політичну думку XVII століття.
