над багатьма іншими речами він теж думав.
Тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року Енді Дюфрейн здійснив утечу з Шоушенку. Його не піймали, і навряд чи колись піймають узагалі. Думаю, що Енді Дюфрейна більше не існує. Але в містечку Зихуатанехо, що в Мексиці, мабуть, є чолов’яга, якого звати Пітер Стівенс. Імовірно, він керує новісіньким маленьким готельчиком цього року, тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого від народження Господа нашого.
Дванадцятого березня тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року двері камер у блоці номер п’ять відчинили о шостій тридцять ранку, як це роблять завжди в усі дні, крім неділі. І, як завжди в усі дні, крім неділі, мешканці тих камер вийшли в коридор і вишикувалися в дві шеренги, а двері камер із грюкотом позачинялися за їхніми спинами. В’язні одразу ж помарширували до головних дверей п’ятого блока, де їх порахували двоє наглядачів, перед тим як відправляти вниз, на сніданок з вівсянки, яєчні й жирного бекону.
Усе йшло згідно зі встановленим порядком – аж поки біля головних дверей арештантів не порахували. Їх мало бути двадцять дев’ятеро. Натомість виявилося двадцять вісім. Після дзвінка начальнику варти блок номер п’ять дістав дозвіл вирушати на сніданок.
Начальник варти, не надто поганий хлоп, якого звали Ричард Ґоньяр, та його помічник, веселе мудило Дейв Беркс, прожогом прибігли в п’ятий блок. Ґоньяр по черзі відчиняв двері камер, і вони з Берксом разом ішли коридором, волочачи кийки по ґратах, тримаючи напоготові пістолети. У таких випадках, як цей, найчастіше буває так, що комусь уночі стало зле, так зле, що він навіть із камери вранці вилізти не може. У більш рідкісних випадках хтось помирав… чи заподіював собі смерть.
Та цього разу, замість хворого чи померлого, вони знайшли загадку. Бо жодного чоловіка ніде не було. У блоці номер п’ять було чотирнадцять камер, по сім з кожного боку коридору, і всі вони стояли порівняно охайно прибрані (за срач у камері в Шоушенку карали тимчасовою забороною відвідин) й зовсім порожні.
Найперше, про що подумав Ґоньяр, – наглядач помилився під час переклички або ж його розіграли. Тому, замість того, щоб після сніданку відправляти арештантів на роботу, їх повернули в камери. Усі раділи й перекидалися жартиками – будь-яка перерва у звичній рутині була за свято.
Двері камер повідчинялися, в’язні зайшли всередину, двері позачинялися. Якийсь клоун викрикнув:
– Я вимагаю адвоката, я вимагаю адвоката, ви нами тут командуєте, наче в якійсь клятій тюрмі!
– Заткнися, або я тебе заткну, – гаркнув Беркс.
– Беркі, я твою жінку затикав, – не вгавав Клоун.
– Ану всі заглухли, бо цілий день будете тут сидіти, – докинув Ґоньяр.
Він і Беркс знову пішли вздовж коридору, перелічуючи носи. Далеко йти не довелося.
– Чия це камера? – спитав Ґоньяр у нічного наглядача з правого боку.
– Ендрю
